33.

Ледве дочекалася вечора п’ятниці, на який був запланований благодійний вечір. Жила лише сподіваннями, що на ньому я зможу побачитися з Ярославом. І там він точно від мене не втече!
І ось ми тут. Батьки заїхали за мною, хоч як я не пручалася, тож до місця проведення ми підійшли разом. На щастя, їх заговорили якісь знайомі, тож я змогла видихнути та пройти далі вже сама. Не потрібен був мені супровід!
Благодійний вечір проводити вирішили у палаці, до якого ведуть круті сходинки. Аж дванадцять штук! Та вони знущаються?! Як Ярослав повинен їх подолати? Чи тут є інший, більш доступний вхід?
Дивно, як змінився мій світогляд після того, як я вийшла заміж за Заремського. Раніше навіть і думки б не з’явилося про доступність входу для маломобільних відвідувачів. Адже не тільки Ярові було б важко. Ні, йому, звісно ж, найважче, але серед нашого бомонду траплялися люди вкрай поважного віку, дехто навіть тростиною користувався. Як їм видиратися?
А може Яр і не прийшов? Саме з цієї причини? То усі мої старання марні? Ні, звісно ж, здаватися так швидко я не планувала, але в душі з’явився гіркий осад. Не поспішаючи пройшла до місця проведення заходу – широкої зали з високою стелею, яку там і сям підпирали витончені колони.
У залі я роззирнулася, та інвалідного крісла ніде не помітила, хоч людей тут було не так вже й багато – захід мав розпочатися лише за пів години. Може Ярослав десь в іншому місці? Обійшла всі доступні для відвідувачів кімнати, але ні, ніде його не було. То може ще прийде? Може саме цієї миті видирається сходами?
Аж пішла поглянути, але й там його не було. Зате ледве встигла сховатися з очей моєї матері, яка, я просто впевнена, тут же почала б знайомити мене з підхожими кавалерами.
Змішалася з натовпом, який збільшувався, і знову намагалася виглядіти крісло Заремського. Ну повинен же він виділятися серед натовпу. Але його й справді ніде не було, хоч до початку вже лишалися лічені хвилини…
Хіба що…

Та ні, не може бути!
Не може ж він стояти он там у тіні колони коло виходу на балкон? На своїх двох?! Та ну, маячня. То просто хтось дуже схожий з потилиці на нього. Ось він повернеться обличчям до мене і я зрозумію, що обізналася.
Та чоловік все не обертався. Час від часу огляд мені перешкоджали інші гості, але той чоловік так і залишався підпирати квадратну колону, повернутий спиною в мій бік. І неймовірно схожий на Ярослава Заремського. Ні, так я точно не заспокоюся, треба просто пройти повз і подивитися. Тоді всі сумніви розвіються.
Сказано – як зав’язано: я непоспіхом рушила вздовж стіни, і чим ближче я наближалася, тим ясніше ставало, що то все ж таки Ярослав, хоч як фантастично це все не виглядало. Чоловік поставив недопитий келих на тацю офіціанту та відштовхнувся плечем від опори, схитнувся, що вказувало на те, що ноги його тримають не надто впевнено, а потім ще й взяв заховані до того за колоною милиці під лікоть. Сперся на них і дуже нетвердою ходою попрямував у протилежний від мене бік.
Куди?!
Вже не зважаючи на пристойність, я рвонула слідом за чоловіком, аби не загубити його у натовпі.
Наздогнала. І що тепер? З голови мов вітром видуло усі ті фрази, які я готувала, аби зав’язати з ним невимушену бесіду. У думках утворився вакуум, який загрожував повним фіаско, адже будь-якої миті Яр може озирнутися і побачити, як я тут розгублено глипаю очиськами.
- Ярославе Олександровичу! А чи не принесете мені келих вина? – мов у вир з головою випалила ту свою першу фразу, яку сказала йому після знайомства.
Чоловік здригнувся, похитнувся, ледь стримала порив підхопити – це б точно принизило його. Повернувся до мене і розплився в щирій усмішці:
- Ліє, радий вас бачити.
- Я теж, - у відповідь теж осяяла його своєю найяскравішою усмішкою. Хай бачить, що я неймовірно рада зустрічі. Так і дивись, кинуся йому на шию, попри те, що він сам ледве стоїть. Але ні, пануємо над собою! І продовжуємо розмову: - То що стосовно вина?
- Як бачите, - він трохи підняв свої милиці, - це й досі мені не під силу.
- А побачити колишню дружину та у вічі сказати їй усе те, що написали у тому листі – під силу? - не стрималася, хоч і обіцяла собі, провокативно випалила.
- Колишню? – його брови поповзли вгору, права вже звично не поспівала за лівою. - Здається, дехто так і не підписав папери на розлучення, – на губах у Яра розквітала усмішка.
Йому весело? Я вже починала розпалюватися:
- І не підпишу! І змушу тебе виконати всі умови нашого договору. А батька змушу не віддавати тобі позику ще років з… а ніколи не віддавати!
- Ліє, ти?... – тепер Заремський виглядав розгублено.
- Так, я! Я місця собі не знаходжу з того дня, як ти так огидно мене виставив зі свого життя. Жити без тебе не можу, зрозумів?!
- Ліє, - майже простогнав Ярослав. Сіпнувся до мене, та зупинився. Пробурмотів: - Мені вкрай необхідне моє крісло.
- Що? Тобі важко стояти? – я злякалася, що не зможу його втримати, якщо він раптом надумає падати. І де, питається, Євген?
- Ні, - хух! – Тобто важко, звісно ж, але наразі мені вкрай необхідно вивільнити руки, аби я міг тебе обійняти і більше ніколи не випускати зі своїх обіймів.
Ось такі його репліки мені до вподоби!
- Ну що ж, поки що це можу зробити я.
Не вагаючись, міцно обхопила його торса і пригорнулася до грудей, де так шалено калатало його серце. В унісон з моїм.
- Втримаєш, якщо я відпущу бодай одну свою руку? – пролунало десь вгорі. Матінко, який же він високий!
- Навіть не сумнівайся.
- Я важкий, - попередив Яр, та все ж уже впирав свою милицю в чергову колону.
- Повір мені, я здатна втримати своє щастя!
- І не сумнівався.
А потім нам обом одночасно спало на думку одне й те саме: поряд же колона, Яр може спертися на неї спиною! Що він і зробив. Милиці гепнулися на підлогу, та нам не було до них діла. Як і до оточення. Ми припали одне до одного, немов спраглий до повноводного джерела і пили, пили, насолоджувалися таким довгоочікуваним, таким жаданим для обох моментом.
Радощі від зустрічі та возз’єднання перервав єхидний голос:
- Ну нарешті ці двоє дурнів порозумілися.
Ми відхилилися одне від одного, проте обіймів не розімкнули, і подивилися на того, хто говорив. Євген стояв поряд, тримаючи перед собою Ярове крісло, і щира усмішка на його обличчі дещо дисонувала з тоном:
- Ось, притягнув тобі карету, щоб ти не впав, а ти вже, виявляється, знайшов собі опору.
- Я теж рада тебе бачити, Женю, - пирхнула.
- О, а я який радий. Може тепер мій роботодавець та найкращий друг перестане нагадувати пораненого тигра та кидатися на людей.
- Серйозно? – я кинула здивований погляд на чоловіка, а той з винуватою усмішкою знизав плечима, мовляв, так, винний.