32.

По прильоту на нас вже чекала швидка. Її працівники кинулися просто до літака, до Ярослава. Євген допоміг мені вийти з літака, забрати багаж та всадив у таксі зі словами:
- Їдь додому і відпочивай. Приходь до тями. Тут ти нічим не зарадиш. А ми приїдемо, щойно справимося тут.
Якби я почувалася хоч трохи краще, не була такою виснаженою фізично і морально, я б може й настояла на своєму, та у мене навіть сперечатися сил не було, тому я покірно кивнула та дозволила відвезти себе додому. А вже там ледве змусила себе прийняти душ і впала без сил на ліжко. Заснула, мабуть, ще на підльоті, бо тільки ранком побачила, що лежу просто на ковдрі.
Оце так! Проспала приїзд власного чоловіка, якому було зле! Вирішила тут же виправлятися, швидко освіжилася та кинулася сходами вниз. Благо, після довгого відпочинку почувалася напрочуд добре. А ще в голові крутилася думка, що я точно не хочу втрачати ті стосунки, що у нас уже зав’язалися з Ярославом. І, мабуть, хочу чогось більшого, вагомішого – якраз того, що і пропонував мені Ярослав. Треба точно поділитися цими думками з власним чоловіком і погоджуватися на його пропозицію. Тільки не поспішати.
Євген на самоті знайшовся у кухні, де саме засипав собі каву в кавоварку.
- Ліє, привіт, - повернувся він до мене. – Каву будеш?
- Привіт, Женю. Так, будь ласка. А де Ярослав? Ще спить?
- Ні, він поїхав у справах. А тобі просив передати ось це.
Конверт. Простий білий конверт, усередині якого складений учетверо лист. Ярослав написав мені листа?
«Люба Ліє!
Вибач, що таким чином розриваю наші з тобою стосунки, але не маю можливості сказати це тобі в обличчя, та й довше утримувати тебе не бачу сенсу. Я вирішив розірвати наш шлюб, в якому більше немає потреби. Батькам твоїм я продовжу строк виплати боргу на стільки це буде потрібно. Сьогодні ж їм буде відправлено повідомлення від мого юриста. Тобі ж на рахунок будуть перераховані кошти для вступу до магістратури у будь-який заклад нашої країни. Успіхів, я вірю, що в тебе все вийде. Скоро тобі надійдуть документи про розірвання шлюбу, тобі лишиться тільки підписати їх. Дякую, що була в моєму житті ці пів року.
Мене не буде кілька днів, тож прошу тебе за цей час зібрати свої речі та покинути мій дім. Якщо не хочеш повертатися до батьків, скажи про це Євгену, він винайме для тебе квартиру у тому районі, який сама обереш. І звісно ж я оплачу її.
На все добре! Ярослав»
Ось так? Кілька рядків – і все? Кінець нашому шлюбу? Хай і фіктивному, та я вже так до нього звикла. Не хочу!
- Женю, ти знаєш, що тут написано? - коли трохи оговталася від шоку, спитала у того.
- Листа я не читав, але приблизний зміст мені відомий.
- І що ти на це скажеш?
- Що ти знову вільна. І забезпечена. Бо, окрім грошей на навчання, Яр виділив ще й доволі непогану суму на твоє утримання.
- Та до біса гроші! Де він є? Я хочу, щоб він сказав усе це мені в обличчя!
- Не вийде. Він чітко вказав, щоб я не повідомляв тобі його місцеперебування.
- І ти підтримуєш його рішення?
- Ні, але мій голос не враховується.
- Як і мій. Наш Яр, як завжди, вирішує все сам!
- Ліє, ти ж знаєш, якщо вже Яр щось вирішив, його не переконати. Тож краще збирайся, а я допоможу тобі перевезти речі. До батьків?
- Ні, ніяких батьків. Хочу жити сама. Винайму квартиру у центрі міста – хай платить!
- Хоч пентхаус! – пирхнув Євген.
- А хай би й так!

Звісно що пентхаус винаймати я й не подумала. Навіщо? Мене влаштувала двокімнатна квартира у середмісті неподалік від моєї академії – хвилин десять неквапливим кроком. Та мені, власне, було байдуже. Бо то лише спочатку в душі панувало нерозуміння та злість, а кілька днів потому, коли вже Євген допоміг мені облаштуватися на новому місці та просив не турбувати ні Яра, ні його, залишив номер адвоката, до котрого я мала звертатися у разі потреби. Так от, тільки після цього всього мене накрила шалена апатія. Не хотілося ні навчатися, ні танцювати, ні спілкуватися з друзями. І я потурала своїм забаганкам. Занять в академії ще не було – тривали зимові канікули. А студію та друзів я могла з чистою совістю ігнорувати. Єдине, чого ігнорувати не вдавалося, це телефон. А точніше – галерея, в якій було зібрано чи не тисячу фотографій з острова. І Заремський на більшості з них. Мені подобалося, який вигляд він має в об’єктиві моєї камери, тому я не соромилася робити знімки. І селфі у його обіймах теж.
Як же нам було добре разом! І моя відмова, та ні, навіть не відмова, а нерішучість та мовчання, усе так легко перекреслили? Не може бути! Адже він говорив, що я йому подобаюся, то невже почуття могли так швидко зникнути? Як же так? Я опинилася за крок від щастя і так і не змогла зробити цей останній крок? Чи то Яр відмовився від цього кроку? Ні, моє щастя – ось воно, перед очима, тільки руку простягни. То варто лише поборотися, а не складати лапки та йти на дно.
Але поборотися я змогла лише наприкінці весни. Травень саме вступав у свої права: прохолодні ранки змінювалися теплими днями, а ті своєю чергою затишними вечорами, на деревах розпускалися перші соковиті листочки, молода травичка радувала пухнастим килимком.
Чому я зволікала? Бо неочікувано, коли скінчилися зимові канікули, отримала в академії пропозицію поїхати на три місяці за програмою обміну студентів за кордон. І хоч як не було боляче, та я розуміла, що у порозуміння з Ярославом у мене немає стовідсоткової упевненості, позаяк втратити такий шанс я просто не маю права. Тож на початку лютого я вилетіла до Бельгії, де й провчилася аж до кінця квітня. Варто зазначити, що надто побиватися за Заремським мені було ніколи – увесь мій час займала підготовка до занять, проте по закінченні програми я могла похвалитися високими балами та гарними відгуками від викладачів.
А от повернувшись додому я тут же взялася до втілення свого плану стосовно повернення Ярослава. Завдяки успіхам у Бельгії, вдома в академії мене надто не навантажували навчанням, лишилося тільки дочекатися державних іспитів. Але зараз мені було не до них.
Натомість я придумувала, як би мені підлаштувати зустріч із Заремським. Вирішила перевірити найпростіший спосіб, тож зателефонувала матері:
- Мамо, а коли буде наступне ваше повномасштабне збіговисько?
- Що-що буде? – звісно ж матуся не зрозуміла, що я мала на увазі.
- Захід, на якому збирається увесь наш бомонд.
- Чому це тебе цікавить? – здивування матері було відчутне навіть через телефонний зв’язок. Очікувано, бо я зовсім не любила отих лицемірних зібрань, як і Ярослав, відвідувала лише ті, від яких не могла відкараскатися. Ну що ж, тепер все міняється.
- Хочу приєднатися.
- Справді? – в голосі матері почулася радість: нарешті доня відповідає її очікуванням. - Бачу, заміжжя, хоч і таке коротке, змінило тебе.
- Яким чином? – тепер вже дивувалася я.
- Як не дивно, вважаючи нелюбов Ярослава, але ти стала цікавитися світським життям.
Та як би не так! Я цікавлюся лише своїм чоловіком! Але матері зізнаватися в цьому я не стала, бо вона, коли дізналася, що позику віддавати не потрібно, але й дружину скаліченого (ключове слово) Ярослава мені більше не треба вдавати, зраділа до нестями й тут же почала підшукувати мені нового кавалера. Добре, що я поїхала за кордон, тож спроби просватати мені когось зі знайомих припинилися. На деякий час, проте я була впевнена, що вони продовжаться одразу ж після мого повернення. Та от тільки піддаватися на провокації я не поспішала – не тому я досі тягнула з підписом документів на розлучення. Ні, спочатку зроблю все, аби повернути Ярослава, а вже якщо не вдасться, тоді…
Але ніяких "не вдасться"! Навіть думки такої не допускати! Нікуди він від мене не дінеться!
- До речі, а Заремський там буде? – поцікавилася у матері рівним тоном, аби не видати своє хвилювання. І вже продумувала причину не йти, якщо його не буде.
- Думаю, так. Це благодійний вечір, а він намагається їх не уникати. Це єдині заходи, які він відвідує.
Точно! То це - мій шанс?
- Ти не хочеш з ним бачитися? - сполошилася мама, певно побоюючись, що я відмовлюся йти.
- Аж ніяк, - безтурботно збрехала. - Він мені зовсім байдужий. Запитала просто з цікавості.
- То ми йдемо обирати нову сукню? – радісно запропонувала мама.
- Ну звісно! - додала в голос ентузіазму, хоча мене б цілком влаштувала одна з тих двох десятків з моєї шафи.