31.

- Ліє, я бачу, ми змогли з тобою порозумітися, - раптом видав мені Заремський, коли ми в останній день нашого відпочинку вирішили більше не купатися, а просто помилуватися морем у кафе на набережній. Євген нашу ідею не підтримав, вирішив ще просолитися у морській воді наостанок.
- Так, ти маєш рацію, - згодилася з Яровою заявою.
- І нам цікаво разом. Затишно. Я ж не помиляюся?
- Ні, все так.
- І я тобі подобаюся, як чоловік?
- Що? – нічого собі заяви! Я що, повинна першою зізнатися, що він мені подобається?..
- Стривай. Не з того почав. Ти дуже мені подобаєшся, Ліє. І я теж тобі симпатичний, принаймні цілуватися зі мною ти не заперечуєш. Тож я б хотів спробувати побудувати справжні стосунки. А що як вийде?
Ой леле! Він пропонує стосунки? Але ж це не просто розвага, а серйозний крок. І попри те, що ми вже одружені, я ще не готова. Та й потім, ану ж я погоджуся, а далі пізнаю його краще, і він мені перестане подобатися, чи трапиться щось таке, що змусить мене розірвати ці стосунки. Але я ж не зможу завдати йому такого удару. Та тільки як це все пояснити Ярославові, що він не подумав…
Подумав.
- Добре, Ліє, не переймайся ти так. Я ні до чого тебе не примушую. Все гаразд, якщо тобі не цікава моя пропозиція. Просто тримаємося раніших домовленостей.
Я, все ще ошелешена, просто кивнула у відповідь, та Яр цього вже не побачив – він розвернув крісло та різкими поштовхами направив його вздовж набережної. Я намагалася впоратися зі своїми розбурханими почуттями, тож слідом не кинулася…

А далі все пішло шкереберть. До полудня Заремський не з’являвся, а потому зателефонував Євгенові та попросив його забрати. Як виявилося, мій чоловік увесь день провів на сонці й отримав сонячний удар. Його нудило, лихоманило і морозило, у нього піднялася температура. Євген клопотав біля нього, я теж намагалася бути корисною, проте мало розуміла, що можу зробити. Хіба що води подати, та піт з лоба стерти вологим прохолодним рушником.
А пізно вночі на нас чекав літак додому. Женя навіть пропонував залишитися на день чи два на острові, проте, як з’ясувалося, поміняти квитки в останній момент не так-то й просто. Вільних місць, та ще й трьох, не було протягом усього наступного тижня. Тож або летіти сьогодні, або чекати тих, хто так само відмовиться від польоту в останній момент. Я не встрявала, проте чоловіки одностайно вирішили летіти.
Ярослав проспав увесь час до вильоту, тож йому стало краще, не набагато, та все ж. І температура, чи то під дією жарознижувального, чи то після відпочинку, але знизилася. Тож у літак ми сідали уже в більш-менш піднесеному настрої. Я знову хвилювалася, боялася польоту, і Ярослав знову усадив мене поруч із собою і тримав за руку. Добре, що цього разу Євген опинився на попередньому ряду через прохід. Бо годину чи трохи більше потому його допомога ой як знадобилася.
Спочатку, як я вже казала, політ тривав спокійно, ми перекидалися нічого не значущими фразами, Яр незлобливо кепкував з моєї боязні польоту, я так само жартівливо огризалася, нагадуючи його страх перед відкритою водою, який ми, я сподівалася, успішно подолали. Я навіть не згадала, що Заремському може стати зле у літаку, та і Євген не нагадував.
А потім я помітила, що Ярославові стає гірше. Спочатку його долоня стала вологою, та я не звернула на це увагу. Далі він почав важко дихати та потроху тремтіти. Отут я вже забила тривогу:
- Яре? Як ти почуваєшся? Може покликати Женю?
- Ні, не треба Жеку, не бійся, все добре. Просто голова почала боліти. Певно сонячний удар ще дає про себе знати.
І я даремно повірила йому на слово. Хоча що я могла знати про його стан?
А далі літак потрапив у зону турбулентності, тож нас почало добряче трусити. Паски безпеки ми не відстебнули, про це бентежитися не довелося. Довелося про інше.
Від страху я зажмурилася та міцно стиснула долоню Заремського, тож не одразу помітила, що його рука не стискає у відповідь мою. Отямилася, лише коли відчула, що його плече, до якого я у страху притискалася, тікає від мене кудись вперед. Відкрила очі й побачила, що Ярослав втратив свідомість і, якби не пасок, то вже б упав уперед.
- Женю!!! – заволала я на увесь літак.
І тут здійнялася метушня. Найпершим до нас підскочив Євген, слідом, спізнившись лише на мить з аптечкою і нашатирем стюардеса, яка чатувала у салоні якраз на випадок такої ситуації, далі ще одна. Вони привели до тями мого чоловіка та змогли стабілізувати його стан. А я увесь цей час не випускала його руки зі своєї, так міцно стискала, ніби це могло допомогти Ярові прийти до тями.
А може й допомогло, бо першим, що він сказав, коли отямився та коли помічники впевнилися, що можна залишати його самого, було:
- Ліє, люба, чи не могла б ти стискати мою руку трохи менше, бо боюся, її я вже теж не відчуваю, як і ніг.
На обличчі у нього грала слабка усмішка, яка вказувала на те, що йому стало краще. Я з остраху зовсім випустила його долоню зі свого захвату, аби не нашкодити, але він тепер уже сам обхопив мою руку зі словами:
- Не відпускай… - А потім додав: - Злякав?
Голос у нього був ще тихий і слабкий.
- Так.
- Вибач, - і знову ледь помітна усмішка і таке ж стискання моєї долоні. Його пальці теж були ще слабкими. А мені захотілося підтримати його, якось показати, що цей прикрий випадок не відвернув мене від нього. Не вигадавши нічого кращого, я просто потягнулася до нього за поцілунком. І хоч сил на повноцінний доторк у Яра ще не було, він не поспішав відсторонюватися. Як і я.
Аж тут оголосили про посадку.