30.

На третій день нашого відпочинку до обіду ми знову хлюпалися у теплому океані, а надвечір вирушили на прогулянку вздовж узбережжя кількох суміжних островів на катері. Прогулянка затягнулася аж до глибоких сутінків, тож ми мали змогу помилуватися не лише буйною флорою та фауною тропічних островів, але й насолодитися мерехтливою грою вогнів, якими були прикрашені будівлі та дерева на островах. Неймовірна краса!
Наступного дня ми з Яром рушили на пляж удвох, Євген підсмажився на сонці, тож вирішив дати обпеченій шкірі відпочинок. Я трохи побоювалася, чи впораємося ми удвох, проте Яр був повен упевненості, тож і я переконала себе, що нам усе вдасться.
І спочатку все й справді йшло як годиться. Якщо я спочатку переживала, що мені не вдасться заштовхати чудернацьке спеціальне крісло до води, бо сам Яр прокручувати колеса не міг – така функція була не передбачена конструкцією, то рятувальники швидко розвіяли мої страхи: один з них не покинув нас, видавши крісло, як робив до того за присутності Жені, а, як ні в чому не бувало, допоміг Ярові заїхати у воду. А вже там Заремський впевненими гребками розсік воду, безмовно запрошуючи мене за собою.
Сьогодні з моря дув теплий, але доволі сильний бриз, тож узбережжя вкривали пінисті хвилі. Саме вони завадили Ярославові перепочивати, як зазвичай, присівши на мілині – потужні буруни заливали чоловіка з головою, коли він здумав там примоститися. Відпливши на безпечну відстань від берега, Ярослав запитав:
- Ліє, ти міцно стоїш на ногах? Хвилі тебе не хитають?
- Ні, на глибині їх дія не така відчутна.
- Тоді чи можна мені потриматися за тебе, поки я перепочину, бо руки вже не витримують.
- Ну звісно! – я простягнула йому свою долоню, та Ярослав лише підтягнув себе з її допомогою ближче, а тоді вчепився у мої плечі обома руками.
Він був настільки близько, і така поза була настільки бентежною, що у мене навіть трохи запаморочилася голова. А ще не могла відвести погляду від його магнетичного погляду, від ясних очей, що ставали все більшими, більшими. Та то ж він схилявся до мене, вже майже торкався своїми вустами моїх. І це було так щиро, так правильно, що коли між нами лишалися якісь міліметри й він прошепотів:
- Спини мене, будь ласка… - я сама здолала та нещасні міліметри й торкнулася його солодких губ своїми.
Не зрозуміла, як обхопила його за талію, добре що солона вода робила чоловіка майже невагомим, не відчула, як одна його рука міцніше обхопила мене за плечі, а інша зарилася у моє волосся, не усвідомлювала, що навколо надто багато свідків. Просто насолоджувалася нашою близькістю…
До тями обох привела надто висока хвиля, яка накрила нас з головою. Ми тут же відхитнулися одне від одного (як тільки й не забула підтримати, аби Яр не пішов під воду?), а відплювавши воду, весело засміялися. І ще довго-довго плавали, отримуючи насолоду від компанії одне одного.
На берег ми, стомлені та розімлілі, вибралися уже надвечір, коли жара добряче спала й у повітрі запанувала приємна прохолода. Непоквапом рушили до бунгало, зморений Заремський ледь прокручував колеса свого крісла, тож темп нашого руху був зовсім низький. Я навіть поривалася штовхати Ярове крісло, та була зупинена словами:
- Ти кудись поспішаєш? Якщо так, то я цілком зможу й сам крутити колеса швидше, просто розморило, ліньки.
- Ні, я нікуди не поспішаю.
- Тоді насолоджуйся краєвидами.
- Добре…
Я, звісно ж згодилася, та дорогою вирішила трохи схитрити. Побачила вбиральню, тож, хоч і не хотіла, та все ж сказала, що мені туди дуже треба. Облишила чоловіка обабіч дороги, кинула йому на коліна свого капелюха, аби не заважав та сховалася до туалету. Там непоспіхом зробила всі свої справи, довго сушила руки, чепурилася перед дзеркалом. Загалом, як могла відтягувала час, аби дати Заремському можливість відпочити.
Коли ж вийшла, то застала дивовижну картину. Мій чоловік аж вогнем пашів від сорому і намагався наздогнати групу туристів-азіатів, щось їм утлумачити на суміші української, англійської та лайки. Ті ж, явно не розуміючи жодної мови, швидко поспішали геть.
- Ярославе! – покликала я.
Чоловік зупинився і розвернувся до мене. Обличчя й досі було червоне. А ще він якось непевно то поглядав услід туристам, то опускав погляд у мій капелюх.
- Що в тебе трапилося? – поцікавилася, коли підійшла ближче. І сама побачила відповідь: на дні мого капелюха валялося кілька зібганих доларових купюр, та ще й монети на додачу.
Сміх стримати не вдалося, хоч я дуже старалася.
- Смішно тобі? – Ярослав хотів видаватися обуреним, та його теж уже розбирав сміх. – А все твій клятий капелюх! Ну невже я схожий на жебрака? Стирчав собі під пальмою, нікого не чіпав. Навіть з дороги з’їхав, аби не заважати. Так ні, запримітили, забелькотіли щось на своєму. А потім гроші почали кидати. Та ще й англійської, вочевидь, не розуміють. Певно подумали, що мало дали, тож я прошу ще. Бо втікали вони – ого-го!
- І скільки ж вони тобі відсипали? – втираючи сльози від сміху поцікавилася я.
Перерахувавши, ми очманіли: у капелюхові було маже пів сотні доларів.
- Ну й куди їх дівати? – спитав Яр.
- Не знаю. На благодійність віддати?
- Ти знаєш тут щось? – він демонстративно роззирнувся.
- Ні.
- Я теж. То як бути?
- А давай їх проп’ємо? Замовимо собі по коктейлю у барі на набережній, та й по всьому.
- Гарна ідея! Ходімо.
Звісно ж п’ятдесяти доларів на коктейлі нам не вистачило, та загалом ми весело провели час, спочатку наодинці, а коли Женя до нас приєднався, ще і йому переповіли цю чудернацьку історію, тож далі кепкували з нашого «злидня» уже вдвох.

Шторм звалився на острів надвечір п’ятого дня. Спочатку небо затягли низькі чорні хмари. Ми ледь встигли дістатися з центрального пляжу до своїх бунгало, як на землю пролилася стіна дощу. Температура повітря вмить понижчала, зробилося холодно, мов пізньої осені. Де й взявся шквальний вітер, хльостав пальмове листя, шмагав водою по вікнах. Хитка на вигляд хатина, здавалося, просто впаде під його поривами. Але – ні! Скрипіла, кректала, мов стара бабця, але стояла. Шторм не закінчився і з приходом ночі, тож як не крути, а довелося лягати спати під акомпанемент стихії.
Я все ніяк не могла зігрітися: тонесенька ковдрочка та легенька футболка, у якій я звикла спати, зовсім не давали тепла. Тіло здригалося від пронизливого холоду, змушуючи мене вертітися в пошуках найзручнішої та найтеплішої пози. Поки що марно...
Вчергове перевернулася, знову замоталася у ковдру і затихла, прислухаючись до Ярослава. Тихе, рівне дихання, жодного руху. Невже спить?! Як можна заснути в такому холоді?! Заздрісно зітхнула і натягла ковдру аж на вуха. Вкрилася б з головою, проте в такому положенні задихалася, тому доводилося терпіти.
- Знаєш, якщо лягти поряд і притиснутися одне до одного, то є шанс зігрітися теплом чужого тіла, - раптом вкрадливо пролунало від ліжка.
Я аж зойкнула від несподіванки.
- Злякав? - тихий хрипкий сміх, від якого на спині виступили сироти. Тепла від цього не додалося.
- Я думала, ти спиш.
- Ні, не можу. То як? Зігрієш свого чоловіка?
Так, він має рацію, разом зігрітися й справді буде простіше. Але! Я елементарно боялася. Чого, спитаєте? Якби ж то я сама знала.
А змій-спокусник продовжував:
- Можеш закутатися у свою ковдру і тільки потім притиснутися до мене. Якщо вже так переживаєш за свою честь. А я накрию нас обох моєю. Ходи сюди.
І я пішла. Покірно підхопила свою ковдру і наблизилася до ліжка, на якому лежав Ярослав. Думала, він посунеться, проте почула команду:
- Перелазь до стіни.
І знову послухалася. Мовчки перебралася через Заремського, мовчки вмостилася на вільній частині ліжка, вкуталася в ковдру і завмерла в очікуванні. Ну! Буде він притулятися чи ні?
Натомість почула насмішкувате:
- А до мене присунутися ти не хочеш?
- А сам? - не менш єхидно поцікавилася я, повертаючи голову, аби заглянути йому у вічі.
- А сам - не можу.
- Чого б це?
- Бо не відчуваю половини тіла. Звісно, пересунутися для мене не неможливо, проте вкрай складно.
Ще не встиг він закінчити фразу, як я, зашарівшись від сорому, вже тісно притиснулася до його гарячого боку (це я відчула навіть через ковдру).
- Ось так краще, - завершив Ярослав, перевертаючись на бік в мою сторону (ноги у зручну позицію йому довелося перекладати руками). А потім накрив нас обох своєю ковдрою та огорнув мене своїми сильними руками.
Ммм, нарешті тепло...
Я й незчулася, як провалилася у сон.