29.

Ранок зустрів нас гучними трелями пташок та шумом хвиль. Ідеально. Перш за все сьогодні ми пішли до води. Коло наших бунгало пролягав дикий пляж, що хоча й був пристосований для купання, та не мав ні лежаків, ні вбиралень з роздягальнями. До обладнаного треба було йти через гай вздовж узбережжя на інший бік острова. Насправді не так вже й далеко, близько кілометра. Але сьогодні ми вирішили, що з нас вистачить і дикого пляжу. Я, вже не зважаючи ні на кого, на ходу скидаючи одяг і взуття, кинулася до води. За мить Євген приєднався до мене. І тільки Ярослав так і залишився на дощаному настилі, який закінчувався перед крайкою білого піску якраз у тіні пальм.
- Яре, - здивовано покликала я. – А ти чому не йдеш?
- Бо застрягне у піску колесами, - відповів замість Заремського Євген. Мій же чоловік мовчки похитав головою.
- І нічого не можна зробити?
- Він не захоче, перевірено й не раз. Тому краще не чіпай його.
- О… добре.
А що мені було ще казати?
Ми залюбки хлюпалися у теплій прозорій воді години зо дві, а Ярослав тим часом розтягнувся просто на піску і приймав повітряні ванни, на сонце виходити він не поспішав. А ще робив безліч фотографій та перекидався з нами жартами.
По обіді ми вирішили-таки дослідити острів та розібратися, що тут і як організовано. Попри те, що острів видавався диким і зарослим, а подекуди й занедбаним, насправді він мав продуману інфраструктуру. Безладно зарослі кущі та дерева насправді мали лише мальовничий вигляд, але аж ніяк не заважали пересуванню, навіть Ярославові з його кріслом. Широкі доріжки були викладені рівнісінькою бруківкою. Магазини, базарчики та навіть аптека розташовувалися на доступній відстані та працювали цілодобово. А трохи віддалене розташування наших бунгало давало змогу відсторонитися від гамірливих місць відпочинку на іншому боці острова.
Зачудування у мене викликав великий басейн, який теж був розміщеним на острові. Та мої супутники пояснили мені, що є багато відпочивальників, які обирають саме басейн для купання, а не відкрите море.
Як виявилося, мій Ярослав був саме з таких. Тож коли спека трохи спала і ми зібралися сходити на обладнаний пляж, Яр покинув нас якраз на роздоріжжі до басейну, кинувши, щоб ми насолоджувалися морем, а він спокійно впорається сам. Якщо раніше я б засумнівалася, то тепер, після відвідин аквапарку, я точно знала що так, впорається. Та от тільки, пригадуючи той же аквапарк, мені дуже хотілося, щоб Яр був поруч. Чи піти з ним до басейну? А як же теплий океан?
І я таки побрела слідом за Євгеном до зони відпочинку. А там на мене чекало ще одне відкриття: пісок був помережаний дощаними настилами, якраз підхожими для інвалідних крісел, і ці настили доходили аж до води. А ще такі ж настили вели до спеціально обладнаного місця: там був побудований пандус, що вів просто у воду, а також неподалік під навісом стояло три крісла з величезними пузатими колесами, призначеними для пересування по піску та заходу у воду людей з інвалідністю. Хм…
Поки я задумалася, Євген уже знайшов нам два дерев’яні шезлонги під накриттям імпровізованого намету, тож тепер махав мені рукою, аби я приєднувалася.
І знову тепле море прийняло нас у свої обійми. Блаженство…
Допоки я насолоджувалася водою, побачила, як працівники пляжу, чи може й рятувальники, допомагають зайти у воду зовсім нерухомій жінці. А Яр же зовсім не такий! Чому ж він не йде сюди?
Запитати у Євгена вдалося лише на березі. Вибралася з води й розтягнулася на зручному шезлонгу. Поряд гепнувся Женя. А я задумливо повела поглядом по пляжу. Очі знову зачепилися за обладнаний пандус та кілька чудернацьких крісел.
- Женю, поглянь. Яр про це знає? – махнула рукою у той бік.
- Так, - кивнув чоловік.
- То чому він не хоче йти на пляж, а товчеться у басейні? – здивувалася. – Тут він точно не почуватиметься безпорадним, як на дикому пляжі.
Євген тільки похитав головою:
- Ні, з ним це вже пройдений етап.
- Не згодиться? Чому?
- Бо у морі, чи будь-якій природній водоймі, немає бортиків, як у басейні, за які можна вчепитися у тому разі, якщо він замориться.
- Щось я не помітила, щоб Яр швидко стомлювався, - з сумнівом зазначила я.
- А він і не стомлюється. То просто ірраціональний страх, який він ще й досі не зміг подолати. Одразу після травми у нього їх взагалі цілий букет був, та з більшістю він уже впорався, - поділився Євген. А потім стрепенувся: - А знаєш що зробімо?
- Що?
- А притягнімо його сюди силоміць!
- Ти серйозно? – я аж розгубилася. – А що як він?...
- Що? Мене він навряд чи здолає, а тебе не посміє торкнутися. Та і йому буде корисно. То що?
Ми обмінялися змовницькими посмішками і я скомандувала:
- Йдемо!
Заздалегідь не домовляючись, ми з Євгеном діяли напрочуд злагоджено. Ярослава ми знайшли у тіні солом’яної парасольки на шезлонгу. Я присіла поряд і скомандувала:
- Яре, пересідай до крісла і ходімо з нами.
- Що? Щось трапилося? Ліє, з тобою все добре?
- Так, так, все гаразд. Ходімо, швидше!
- Та йду, йду! – бурмотів чоловік, а сам уже вмощувався на сидінні.
Я тут же схопила його долоню і потягла за собою. Женя взявся за ручки на спинці крісла та підштовхував. Скоро ми вже зупинилися на пляжі.
- Ну й навіщо ви мене сюди притягли? – підозріливо зіщулився Заремський.
Я важко зітхнула, спіймала й другу його долоню, затисла своїми, присіла навпочіпки перед ним, аби знизу вгору заглядати йому у вічі, та попросила:
- Ярославе, я хочу, аби ти купався тут, з нами.
Чоловік теж зітхнув:
- Ліє…
- Будь ласка. Ну будь ласочка! – вмовляла я з благанням у погляді.
І Заремський здався:
- Ну добре.
А потім роззирнувся довкруг і поцікавився:
- То ви пропонуєте мені скористатися отими монструозними кріслами?
- Можна всього одним, - пирхнув Євген. – Або, якщо хочеш, я можу занести тебе.
- Не треба. Крісло, то й крісло. У воді підстрахуєш.
Це він певно про те, що йому може раптово стати страшно? Чи просто просить бути опорою? Так я теж можу підстрахувати!
Звісно що вголос говорити про це не стала, зате увесь час була напоготові. Та от тільки моя готовність зовсім не знадобилася: Заремський почувався вільно та впевнено. І надалі вже не покидав нас заради басейну.