28.

Наближалося Різдво. Ми з Ярославом обоє були зайняті. Він – черговими переговорами, які прагнув завершити до святкових канікул. Я ж – сесією, яку планувала здати на високі бали, а тому усі мої вечори були завантажені навчанням. Ми навіть спільну середу пропустили, такі завантажені були. Євген же з ніг збивався, аби змусити нас обох вчасно поїсти та не забувати поспати. І все лаявся, щось на кшталт «Яке йшло, таке й знайшло», чим викликав у нас з Ярославом обопільний сміх.
Та зрештою ми завершили усі свої справи, тож увечері 22 грудня змогли разом зібратися на вечерю та спокійно поговорити. Ярослав продовжував дивувати, бо після того, як упевнився, що я вже абсолютно вільна, видав:
- Збирай речі, завтра по обіді у нас літак.
- Який літак?
- Летимо, мов гуси, у теплі краї. Ми ж домовлялися, забула?
- Але ж ти не попереджав.
- Ну ось, попереджаю. У тебе ще є час зібратися, а зранку й докупити все необхідне.
Я лиш ошаліло похитала головою.

І ось – ми летимо на острови, а я все ще не можу в це повірити.
Літаками до того я не літала, але все одно зрозуміла, що подорож наша починається доволі незвично. Ми й справді прибули до аеропорту по обіді, хоч рейс наш мав вилітати аж о сімнадцятій. І виною всьому був Ярослав.
Як виявилося, людині, що користується кріслом колісним необхідні певні умови, аби потрапити на літак. Нас першими запросили на посадку вже тоді, коли інші пасажири тільки починали з’їжджатися. Ярослава пересадили на спеціальне вузьке крісло, примотали ременями, мов буйно помішаного, та заштовхали до салону літака. Ми з Євгеном поплелися слідом.
Оскільки квитки Заремський придбав в останній момент, то трьох місць поруч не було, комусь треба було йти в інший кінець салону. І тут між чоловіками виникла суперечка.
- Я не кину тебе самого, Яре, - з жаром доводив Женя.
- Жеко, вгамуйся. Лія сидітиме поруч зі мною. Це я не кину її саму посеред невідомо кого.
- А що як тобі стане зле? Не подумай, я не кажу що вона погана, але вона не має ні досвіду перельотів з тобою, ні медичної освіти.
- Якщо мені стане зле, ти точно про це почуєш, бо увесь салон почує. І прийдеш на допомогу.
Євген лиш махнув рукою і мовчки пішов у кінець салону, вступивши місце поряд з Ярославом мені. Я звісно ж була рада, що мені не доведеться провести свій перший політ поряд з незнайомцями, але справедливості ради все ж уточнила:
- Ти точно хочеш, щоб я сиділа поряд? Мабуть, Євген тут був би доречнішим. Я й справді не знаю, що робити, якщо тобі стане зле. І до речі, як саме зле?
- Може підвищитися тиск, розболиться голова. Свідомості втратити не повинен. Але раптом що – не соромся здіймати шум. Звертайся до стюардеси, клич Женьку. Тільки не лякайся, все буде добре. Домовилися?
- А ти не лякай мене, домовилися?
Яр лагідно усміхнувся і цмокнув кінчик мого носа:
- Не буду, обіцяю.
Ну й де поділося оте його «Не вимагатиму». Ні, він-то дійсно не вимагає. Просто бере те, що йому хочеться. «А ти й не рада», - пирхнув внутрішній голос, і я розпливлася в дурнуватій усмішці у передсмаку незабутньої подорожі.
Наш політ, на щастя, відбувся без ексцесів, я не злякалася, Ярослав почувався добре, Євген кілька разів під час польоту підходив та перевіряв його стан, і лишився вдоволеним. І ось на ранок нас уже зустрічає сонячний острів.
Дивно було після пронизливої мокви української зими опинитися у жаркому вологому літі. Голова трохи паморочилася після перельоту, тому було вирішено розміщуватися в номерах та йти відпочивати. І тут на нас чекав сюрприз. Виявилося, що нам з Яром, як подружній парі, дістався номер для молодят. Звісно що зайняти його вони з Євгеном не могли, бо ділити двоспальне ліжко двом чоловікам – це вже перебір. Але ж і я, попри те, що за відвідин Карини уже спала разом з Ярославом, тепер не мала бажання повторювати той досвід.
Вихід знайшовся: у нашому бунгало стояв невеликий диван. Звісно, паралізований Ярослав та ще й з його не малими габаритами там розміститися не зміг, а от мені місця для ночівлі було вдосталь. Так і вирішили. І тут же залягли відпочивати. Лише надвечір, коли вже почало темніти, вибралися знайомитися з місцевим побутом. До океану так і не дісталися, хоч його пронизлива синява то тут, то там проглядала у вікні крізь крони пальм.
Увечері розходитися по кімнатах було більш ніяково, аніж тільки по приїзду. Тоді, стомлена, я мало звертала увагу на обставу, схопила подушку, тонюсіньку ковдру і провалилася в сон. Тепер же мала змогу роздивитися нашу хатинку, яка складалася з однієї кімнатки, закутка, де розміщувалася подоба кухні, та доволі розкішна, як для такого житла, ванна і туалет. З поруччям, що дуже мене здивувало. Бо у нас в Україні навіть у найбільших містах-мільйонниках мало де зустрінеш обладнані для людей з інвалідністю номери, а тут, посеред дикої природи… Хоча про такий сервіс можна було здогадатися ще при вході, що теж був обладнаний пандусом.
Ярослав пропустив мене першою до ванної, мотивуючи тим, що буде довго возитися, тож я з чистою совістю могла засинати, не чекаючи його. Могла, та сон після денного відпочинку не йшов. Дочекалася, поки чоловік повернеться, вляжеться на ліжко. Побіжно примітила, що до його лівої ноги ремінцем примотаний пакунок. Для збору сечі? Ну, цікавитися цим я точно не буду.
Тишу першим порушив Яр:
- Ліє, ти точно впевнена, що не хочеш розділити ліжко зі мною? Тут же набагато зручніше. А я обіцяю, що буду лежати на своїй половині.
- Ні-ні, диванчик доволі зручний! Не переймайся.
- Я б сам зайняв його, але не зможу перевернутися.
- Та ти на ньому й не помістишся, велетень!
- Точно, - з боку ліжка почувся сміх. – Добре, час спати.
- Так. На добраніч.
- Солодких снів.
- І тобі, - не певна, що він почув, бо шепотіла я вже у подушку.