27.

Коли заняття завершилося й ми усі збігали в душ, я підійшла до Ніки та попрощалася. Подруга хитро мені підморгнула та змовницьки прошепотіла:
- Уммм, який він гарячий у тебе. Тепер розумію, чому ти не хотіла його ні з ким знайомити.
Я зашарілася від її слів, озирнулася туди, де на мене чекав Яр – здалося, що він чує, про що ми говоримо, – та все ж відбила:
- Не дуже-то ти й наполягала! Все, я побігла!
- Так-так, не змушуй красунчика чекати! – дала напутню пораду Ніка.
Я рушила до Ярослава, аж раптом помітила, що його величезне крісло кудись поділося, вступивши місце компактному, з низенькою спинкою та великими колесами. Активка. Така крута!
- Швидко ти! – прокоментувала зміни, які, ніде правди діти, мені дуже подобалися.
- Змусив Євгена привезти з дому.
- А де він, до речі? – я озирнулася у пошуках компаньйона.
- Залишив нас.
- Тож ми пішки? - розчаровано уточнила я. Плентатися точно не хотілося, бо була виснажена після тренування.
Заремський засміявся:
- Ні, Жека й машину мою пригнав. А сам поїхав назад з водієм.
- Твою машину? Не знала, що ти можеш керувати автомобілем.
- Так, можу, але тільки з ручним управлінням.
- Як багато я про тебе не знаю, - озвучила щойно усвідомлену інформацію.
- А хочеш дізнатися?
- Ну звісно! Ти ж мій чоловік! – пирхнула я. І захотіла побешкетувати. Ярослав знову зализав своє волосся, тож я грайливим рухом розкуйовдила його пасма, так, що вони стали стирчати в різні боки. – Так краще, - підсумувала я свої дії. Заремський лише засміявся у відповідь.
Сидячи в іншому кріслі, Ярослав і вигляд став мати інший. Раніше він нагадував розслабленого, манірного домашнього улюбленця. Тепер же Заремський був більше схожим на стрімкого і небезпечного хижака, що вийшов на полювання (хоч як це дивно не прозвучить про паралізовану людину). І мені довелося докласти багато зусиль, аби не думати, що полювання відкрито саме на мене. І нікуди вже не подітися бідолашній жертві…
Чоловік і поводився по-іншому: розслабленими, чітко вивіреними рухами штовхав уперед колеса. Спостерігаючи за ним і дорогою, і коли він сідав до автівки та розбирав крісло, я зробила висновок, що чоловік уже давно користується саме цим засобом пересування. То невже він тільки заради мене пересів на електричне? Спитати? А раптом я навигадувала зайвого? Не хочеться осоромитися. Краще змовчу, а потім якось визнаю у того ж Євгена.
Яр завів автівку, щоб вона прогрілася, і повернувся до мене:
- Куди поїдемо?
- Не знаю, я не надто розкішно одягнена. Може яка піцерія?
- Піцерія, то й піцерія, - кивнув Заремський і викрутив кермо, направляючи автівку у потік. Я трохи з острахом спостерігала, як чоловік кермує, проте вже кілька хвилин по тому спокійно видихнула. Машина слухалася водія відмінно, а той був повністю розслаблений і впевнений у своїх силах, де плавно, а де рвучко, відповідно до ситуації на дорозі, скеровував авто саме так, як потрібно. І скоро вже паркувався коло відомої в Україні мережі піцерій. Прямо коло входу.
- Ой, а нічого, що ми паркуємося на місцях для інвалідів? – поцікавилася я.
- А я, по-твоєму, хто? – пирхнув Заремський у відповідь.
Ох ти ж… Точно! Ще напередодні у дворі дому сама вказувала на його неспроможність відчувати, а тут забула, мов відрізало!
Винувато усміхнулася, на що Яр тільки похитав головою.
А на порозі піцерії я побачила, що мій чоловік аж ніяк не поступається шибайголові Артемові. Принаймні у володінні своїм тілом та кріслом. На вході до закладу було дві сходинки, які Ярослав здолав, навіть не докладаючи зусиль, далі так само просто переїхав через поріжок, який був навіть вищим, за той сумнозвісний з батькового кабінету. Та й у самому залі впевнено лавірував поміж столиками, нікого не зачіпаючи й оминаючи перешкоди. Отож, як виявилося, єдиним, що до цього обмежувало Заремського, був його неповороткий «електрокар». Скільки ж іще таємниць у цього чоловіка?
Ми посіли вільні місця за невеличким столиком на двох. Для цього Ярославові довелося відставити стілець убік та заїхати кріслом на місце сидіння. Саме тому він, певно, й не обрав стола з м’якими диванами по обидва боки.
Ми зробили замовлення і на мить замовкли, не знаючи, про що говорити. Просто не зводили одне з одного очей. Не знаю, про що думав Ярослав, а мені зараз хотілося, аби він зробив якийсь жест, рух, який би підказав мені, що я йому подобаюся.
Не знаю, чи можна читати думки, але мить потому його широкі долоні потягнулися через стіл і обережно захопили мої. Теплі пальці погладили через тканину водолазки місця синців на зап’ястях.
- Як твої синці? – турботливо поцікавився чоловік.
- Гояться потроху, уже почали вицвітати й зовсім не болять.
- Добре. Я бачив, що ти на тренуванні ховала їх від своїх товаришів.
- А навіщо демонструвати?
- Та й то таке, - усміхнувся Яр. – А то ще подумають, що то я з тебе знущаюся.
Я аж засміялася:
- Скажеш таке!
- Радий, що ти не вважаєш мене тираном.
- Ну, насправді не так давно вважала…
- Це ж коли?
- Коли сиділа під домашнім арештом.
- Я щось таке собі й припускав. Тепер думка змінилася?
- Так.
Нам принесли замовлення, а у моїй сумочці тим часом озвався телефон.
Телефонувала Ніка. Що, знову?
- Вибач, я відповім, добре? – звернулася до Ярослава, киваючи на телефон.
- Так, звісно.
- Слухаю! – а це вже Ніці.
- Привіт. Знаю, що в тебе рандеву з власним чоловіком, та просто не можу терпіти. Щойно дізналася й просто мушу тобі розповісти!
- І?
- Руслана спіймали на вживанні та розповсюдженні наркотиків. Його арештували, і хоч як таточко не борсався, а завадити не зміг, уявляєш? І під заставу не відпускають! Тепер йому загрожує позбавлення волі від чотирьох до восьми років. Ну і звісно ж, його вже відрахували з універу. А це значить, що ти більше його не побачиш.
Слухаючи цю неймовірну новину, не зводила пильного погляду із Заремського. Упевнена, що він доклав руку, аби Руслана схопили та не відпустили. Омельченко-старший точно птаха нижчого польоту, за мого чоловіка. Неймовірно…
Мої емоції точно відображалися на обличчі, бо Ярослав спершу запитально підняв брови, а потім і запитав самими губами:
- Що?
Я лише похитала головою. А вже завершивши розмову, просто подякувала Ярославові.
- За що ти вдячна? – вдав, що не зрозумів мій чоловік.
- За Руслана.
- О, нема за що дякувати. Ти – моя, нема різниці, які між нами стосунки. А я жорстко караю тих, хто посягає на моє. Він мав би це знати, принаймні з батькових розповідей. Проігнорував – отримав по заслузі. Все просто.
- Ну ти й загнув, - пирхнула я. – Посягає на твоє. Нічого він не посягав, навіть замкнув у тій кімнатці, аби ніхто не зайшов і не налякав, - стала я на захист – ні, не Руслана, - справедливості.
- Він замкнув тебе, аби ти не втекла ненароком. А той, хто повинен був зайти, мав ключа.
- Чекай, не розумію.
- Руслан продав тебе як відкуп за свої борги. Юна, чиста, незаймана – такі високо цінуються.
- ЩО??? – не стримала я крику. Аж так, що інші відвідувачі почали озиратися. Довелося опановувати себе.
- Вибач, не треба було тобі цього казати, - похитав головою Яр..
- Чекай, тобто мене… я… - від збентеження мені важко було дібрати слова.
- Так, Ліє, клієнт уже йшов до тебе, коли почалася облава. Тож поліція якоюсь мірою урятувала тебе.
- Не можу в це повірити, - прошепотіла, хитаючи головою.
- У те, що Руслан скористався тобою? – висунув припущення Яр.
- Ні, у це повірити якраз нескладно. Важко прийняти те, що у наш час ще існує такий мерзенний середньовічний звичай ось так використовувати дівчат.
Про те, що мене за іншим середньовічним звичаєм віддали заміж за таткові борги, зараз я воліла не згадувати. Подвійні стандарти, хі-хі.
- Можеш не перейматися. Принаймні у «Датурі» такого більше точно робити не будуть. Та й клуб уже не існує, загалом. Тому відкидаємо цю тему, як не актуальну, і продовжуємо насолоджуватися вечором.
І ми й справді насолоджувалися. Аж так, що я спіймала себе на думці, що не хочу, аби це вечір закінчувався. Хоч і закінчився він фантастично: дивовижним поцілунком, який мені подарували на прощання коло дверей моєї кімнати.