26.

Перед виходом на чергове заняття з хореографії мені зателефонувала Ніка та повідомила, що у нашій звичній залі, яку студія орендувала вже кілька років поспіль, затіяли капітальний ремонт.
- Тож нам доведеться на якийсь час перенести заняття в інше місце. Мама домовилася з ДЮСШ, ми скористаємося їхнім спортзалом. На жаль там нема станків та дзеркал, але вже місяць-другий перетерпимо, - зазначила подруга. - Ти ж знаєш, куди приходити?
- Звісно. Туди мені навіть ближче.
- Тоді чекатиму на тебе коло входу.
Сьогодні була субота, той день, коли мій чоловік кудись зникав надвечір. Євген, звісно ж, супроводжував його. Тому я була доручена водієві, який швидко домчав мене до місця зустрічі. Навіть швидше, аніж я планувала. Добре, хоч Ніка вже була на місці, тому мені не довелося стояти під пронизливим вітром та дрібним дощем. від нещодавнього снігу не лишилося й сліду.
- Ходімо швидше всередину! - потягла мене дівчина. - Зал, правда, ще зайнятий, але ми можемо посидіти в роздягальні. Або піти подивитися на гру. Мама казала, що там проводить тренування місцева команда "Інваспорту" з баскетболу.
- Справді? Цікаво було б подивитися.
- То йдемо.
Ми зайшли до залу не з боку роздягалень, а з боку глядацьких місць, вхід розташовувався на висоті другого поверху, а вже звідти проходи вели вниз вздовж ярусами розташованих рядів з сидіннями, які завершувалися огорожею, що все ще була на значному підвищенні в порівнянні зі спортивним майданчиком. Саме до огорожі ми й підійшли, бажаючи ближче роздивитися запеклу гру. Своєю появою гравців ми не перервали - вони на нас просто не звернули увагу, тож ми мали змогу спостерігати не поміченими.
А спостерігати було за чим. Якби я хоч на мить задумалася, то зрозуміла б, що назва "Інваспорт" говорить сама за себе, тож і гра буде незвичайною. Точніше гра якраз була найзвичайнісінька. А от гравці - ні, бо всі вони використовували спеціальні спортивні крісла, оснащені широкими металевими дугами спереду, та великими колесами, розташованими під добрячим кутом. Усі ці хитрощі були призначені для того, аби уникнути падінь та переворотів, а ще, коли крісла зіштовхувалися, аби не травмувати паралізовані чи інакше ушкоджені ноги та руки, що крутили колеса, проте рятували вони не дуже. Час від часу то тут то там лунали не зовсім цензурні вигуки, коли пальці когось з гравців опинялися затиснутими між колесами. Та й падіння кілька разів траплялися, коли відчайдушні гравці, не дивлячись на свої обмеження, тяглися за м'ячем або жорстко зіштовхувалися один з одним у боротьбі за м'яч.
Шум у залі стояв надзвичайний, брязкіт крісел упереміш з вигуками гравців, тренера та рідких уболівальників зовсім не давав поспілкуватися. Та кілька хвилин потому ми з Нікою вже так втягнулися у спостереження за вкрай цікавою грою (ніколи б не подумала, навіть попри розповіді Артема, що це й справді цікаво), що й розмовляти не бажали.
Тільки на мить я повернулася до подруги, аби вказати:
- Ой, поглянь, то ж наш Артем.
Хлопець якраз відібрав м'яч і впевнено просувався до кошика суперника.
- Точно. Артеме, вперед! - закричала Ніка, проте слова її потонули у черговому брязкоті крісел захисників. Яким все ж не вдалося перехопити м'яч - той залетів прямо у кошик.
- Його безстрашності можна лише позаздрити! - занотувала я кидок хлопця.
- Ага, - кивнула Ніка, не відводячи погляду від майданчика, на якому знову розгорталася неабияка боротьба. - Поглянь, краще на он того хлопця у чорній майці з принтом, - вказала вона мені на того, який саме перехопив м'яч, ледве не перевернувшись разом з кріслом, і, не встигаючи вирівнятися, віддав пас на товариша. - Ото вже де нема жодного страху!
Щось у його поставі видалося мені знайомим, тому я, забувши про розмову, не зводила з чоловіка очей. Ось він випрямився, втративши трохи часу, тож боротьба перемістилася в інший бік майданчика. Схилився майже до колін, різкими рухами змусив крісло стрілою влетіти в юрбу гравців. Той, хто до цього отримав пас, примудрився втратити м'яча, тож, судячи з пов'язки на плечі, капітан команди не вагаючись пішов на перехват. Знову стук металу та обурливі вигуки, але чоловікові вдається вирвати ініціативу у суперника та передати м'яч гравцю своєї команди. Але сам він не втримується і падає на підлогу обличчям вперед, в останній момент виставляючи руки та приземляючись на них. З крісла не випадає, певно там є ремені безпеки, вправно перекочується на спину і на мить завмирає без руху, переводячи дух.
А я завмираю слідом, бо у найкращому гравцеві впізнаю... власного чоловіка. З вуст зривається лайка, мозок ще й досі не може зіставити манірного Ярослава, якого я знаю, і ось цього неймовірного, сміливого, подекуди навіть безрозсудного чоловіка. Але то точно він, я ніяк не можу помилитися, шрами на обличчі та тілі видають його з головою. Як так може бути? Я ж думала, що він насилу може керувати своїм тілом, а він он яке витворяє!
Допоки я ніяк не можу вийти зі ступору, над Ярославом схиляється один з гравців, аби подати руку і допомогти підвестися. Майка на рельєфному торсі Заремського лише підкреслює гру його міцних м'язів, коли той, скориставшись допомогою, підводиться і знову кидається в гущу боротьби. За ним слідом прямує й помічник, в якому я впізнаю Євгена.
- Боже, він такий сексуальний, - лунає протяжливо від Ніки.
А я розумію, що скипаю від ревнощів. Яр - мій!
Нарешті, лунає фінальний свисток. Гру завершено. Перемагає справедливо команда Заремського, чому я несказанно рада. Тренер дякує всім за гру і пропонує попрацювати над помилками уже у роздягальні, "аби не заважати танцюристам". Лише тепер кидаю погляд навколо і бачу, що майже всі наші вже тут, саме вони аплодують гравцям, частина яких розстібає ремені й підводиться на власні ноги.
- Овва! Не думала, що вони можуть ходити! - вигукує поряд Ніка.
- Не всі, - зазначаю я, бачачи, що більшість продовжує крутити колеса. Лише зараз помічаю декого з ампутацією, одного гравця навіть з подвійною.
- От би гарячий капітан теж виявився ходячим, - мрійливо бажає подруга.
На що я з невмотивованою злістю кидаю:
- Ні, він точно паралізований! А ще одружений.
І не слухаючи, що там відповість Ніка, кидаюся до сходів вниз аби встигнути перехопити Заремського, і мені це вдається. Чоловік вражено завмирає, дивлячись на мене. Він все ще відновлює дихання після напруженої гри, його грудна клітина тяжко здіймається, і це видовище вибиває з моєї голови всі зв'язні думки. Тож стою перед ним, не знаючи, що сказати.
Ярослав починає першим:
- Ліє? Що ти тут робиш?
- У нас заняття, - насилу збираю себе докупи.
- О точно! Я й забув.
Всі гравці вже зникли за дверима, Євген, плеснувши товариша по плечу, теж відійшов, тож ми залишилися під пильними поглядами лише моїх "танцюристів". Така увага дещо нервувала, але й змушувала тримати себе в тонусі.
- Класна гра. Ти був на висоті!
- Дякую, я теж так вважаю!
Від його "скромності" я аж пирхнула, Заремський теж засміявся.
- Отож, ти займаєшся баскетболом?
- Так, допомагає тримати тіло в формі.
Я окинула поглядом його спокусливого торса і зрозуміла: "Так, дійсно допомагає". Ярослав помітив мій погляд, бо широко посміхнувся і мовив, беручи мене за руку, як зазвичай:
- Відійдімо до стіни, бо завадимо вашим заняттям.
Спробував однією рукою крутити колесо, та виходило не дуже вдало.
- Вибач, з цим кріслом я, ... - виправдовувався він, намагаючись вивільнити руку.
Проте я міцніше стисла його пальці й щосили смикнула вперед, змушуючи його прокотитися на кілька метрів.
- Може спробуємо так? - бешкетливим тоном поцікавилася я.
- Гарна ідея!
До стіни дісталися з веселим сміхом, привертаючи до себе ще більше уваги.
- Може вийдемо? - раптом запропонував Яр.
- Чому?
- Тебе не бентежить вся оця увага?
- Навпаки! - заперечила я, опускаючись на підлогу у позу лотоса перед Ярославом. - Ти - найкращий гравець, я хочу похвалитися, що ти ще й мій чоловік.
Здивовано підняті брови слугували мені відповіддю. Більше нічого сказати він не встиг, бо до нас приєдналася Ніка:
- Ярославе, ви - просто бомба! Не познайомиш мене?
- Як ти здогадалася?
- Не важко скласти два і два, судячи з твоєї поведінки.
О, то вона занотувала мої ревнощі?
- Моя подруга Ніка, - відрекомендувала я чоловікові. - А те, що це мій чоловік, ти вже зрозуміла.
Обмінявшись кількома люб'язними фразами, дівчина залишила нас, наостанок попрохавши мене не затримуватися.
Знову не знаючи, про що говорити, раптово видала:
- Артем, що грав у команді суперника, вчиться разом зі мною.
- Справді? Тямущий хлопчина.
- Так. А ще балакучий понад міру!
- Він казав, що прагне якомога більше людей призвичаїти до людей з інвалідністю.
- І йому це вдається!
- І це круто! Йди, тобі час, - мовив Заремський, змінюючи тему.
- Почекаєш на мене? - і сама не очікувала від себе.
- Ти справді цього хочеш? - здивувався чоловік.
- Дуже. А опісля ми могли б кудись піти... Якщо ти не проти.
- Із задоволенням. Лише душ прийму і повернуся. За вашим тренуванням можна ж спостерігати?
- Звісно.
Я вже підвелася і майже рушила до своїх, я раптом зупинилася та окликнула чоловіка:
- Ярославе! - і коли він повернувся, наважилася на запитання: - Чому ти, так вправно володіючи своїм тілом, не користуєшся кріслом активного типу?
- Артем просвітив?
- Так.
- "Класна тачка"! - із загадковою усмішкою мовив Яр.
- Це я так сказала?! Коли?
- У вас на вечірці, коли ти розважала мене, пам'ятаєш?
Щось таке пригадується.
- І ти, спираючись на мої тодішні слова?...
- Телепень, так?
- Мгм.
- Добре, я зміню крісло. Йди вже, не пропускай через мене заняття.
- Побачимось!
- І не сумнівайся.