25.

Очікувано, довго встояти на місці я не змогла. Як то стояти, коли довкруг стільки снігу? І не побігати по ньому? Не впасти та не зробити янгола? Не катати сніговика? Просто стояти й дивитися? Ото вже ні! Звісно, я розуміла Ярослава, який боявся застрягнути у першому ж наметі. Як тоді звідти вибиратися? Але ж я…
Заремський бачив мою нетерплячку, бо буквально кілька хвилин минуло, як ми закутані вийшли на терасу, як він зі сміхом запропонував:
- Йди й насолоджуйся. Я можу поспостерігати за тобою й звідси. Та й чутиму тебе прекрасно.
Так і вчинила. Ми час від часу перегукувалися, а більше Ярослав підсміювався над моїм ентузіазмом та дитячими вибриками. А я раптом зрозуміла, що можу поводитися з ним так, як забажаю, не манірно чи стримано, а показувати усі сторони свого характеру. Такою мене не бачив ніхто. Ну, хіба що Ніка, та й та не поділяла моїх захоплень, а тому разом ми не влаштовували снігові баталії.
До речі, про баталії! Чого це Заремський сидить собі у затишку весь такий чепурний та сухенький? І снігу не спробує. А назавтра, впевнена, працівники усе відкидають, то й не залишиться, чим потішитися. Хіба що у лісі за будинком, але туди Яра, впевнена, і на мотузці не затягнеш. То що ми робимо? Правильно, ліпимо снігову кулю і кидаємо у Ярослава.
Не знаю, чим я тоді собі думала. Певно на хвилі задоволення й азарту я упевнилася, що мій чоловік, так само як і я, полюбляє снігові ігри і його спиняє лише наявність крісла. Я й справді зліпила великий сніжок і запустила ним у Ярослава. А вважаючи на мою не надто справну влучність, цілилася я йому в груди, а прилетів сніжок в шию, зачепивши підборіддя. Тож усе обличчя Заремського виявилося засипане снігом. За комір, я впевнена, теж потрапило.
Ой!
Якусь мить він непорушно сидів і споглядав результати мого кидка, а потім, зі словами «Що це було?», почав меланхолічно обтрушувати сніг з обличчя та грудей. Той падав просто йому на коліна, та Ярові, здавалося, не було до того діла. Я розгублено кліпала очима, усвідомлюючи, що накоїла. І з чого я взяла, що Заремський повважає таку мою витівку веселою?
Та чому ж він не струшує сніг зі своїх колін? Я розумію, що він не відчуває холоду, але ж сніг розтане і тканина намокне. Ще застудиться. І що було в моїй дурнуватій голові? Хоч би поцікавилася, а чи не зашкодить йому мій вибрик. Але тоді б не було сюрпризу…
Винувато повісила голову і побрела до чоловіка, аби допомогти йому обтруситися. Щойно наблизилася і з тихим «Вибач» нахилилася, щоб витрусити його коліна, як мене за шию раптом обхопила міцна долоня, не даючи розігнутися. Інша ж щедро зачерпнула снігу з колін (то он чому він його не струсив!) і засипала мені за шкірку добрячу жменю холодних сніжинок. Сіпнулася вирватися, ба де там! Мене міцно обхопили тепер уже обома долонями.
- Думала, якщо я у кріслі й не дістану до снігу, то тобі не прилетить у відповідь? – низьким голосом прогарчав Яр, заглядаючи мені у вічі. – Не треба мене недооцінювати!
- Навіть і не думала… хотіла тільки розважитися.
Ярослав нічого не відповів, тільки сильніше надавив мені на потилицю, змушуючи нахилитися нижче, так, що скоро ми опинилися зовсім близько, наше дихання змішалося, його теплий подих на моїй холодній шкірі сприймався особливо гостро, здавалося, то не сніжинки, а повітря коло нас іскрить від напруги, яка ставала все густішою, густішою… аж поки не змусила магнітом притягнутися наші вуста одне до одного. Ще один неймовірний поцілунок захопив наші свідомості, розігнав думки, мов сніжинки геть. Я аж похитнулася від насолоди, Яр це відчув, бо потягнув мене на себе і всадив мене на коліна, на яких все ще був сніг. Ну так, він то його не відчуває, але я своїми сідницями відчула мокру холодну субстанцію сповна. Це й привело мене до тями. Я зойкнула і підскочила на ноги.
- Що? – у голосі Яра почулося збентеження. Яке за мить, коли він побачив як я люто витрушую сідниці, змінилося веселим сміхом: - Чи мокро?
- Уяви собі! Це ж ти у нас не відчуваєш!
Брови його смикнулися, де й поділася усмішка:
- Я б усе віддав, аби відчути. Вологу. Холод. Твої сідниці. Та будь-що!
- Ой! – ну що я таке мелю? Не ідіотка, ні? – Вибач.
- Пусте. Ходімо додому, ти вже мокра вся.
Й справді, я тільки зараз відчула, як холод пробирається під мокрий одяг. А Ярослав всього кілька митей тримав мене в обіймах, та все ж встиг занотувати!
Похнюплено посунула слідом за Ярославом до будинку. Гарний настрій розтанув, як той сніг під моїми сідницями. Холодно було як від вологого одягу, так і на душі. Ну чому я знову і знову примудряюся його ображати?
У холі ми роздягнулися, я вже поривалася знову просити вибачення, вже навіть почала:
- Ярославе, я… - від збентеження не знала, куди подіти руки, потяглася, аби заправити пасмо волосся за вухо.
- Дай руку, - раптом вигукнув Яр і наполегливо простягнув свою назустріч. Збита з пантелику, я простягнула свою долоню вперед і тільки тепер помітила, що синці, наставлені спецпризначенцем, стали зовсім чорними. Трясця, як я забула про них? Адже в універ одягала водолазку з довгим рукавом, таку, в якій рукава аж ніяк не підскочать самовільно. А тут отак опростоволосилася…
Мою руку ніжно схопили за долоню, пальці провели ледь чутно по синій відмітині:
- Болить? – спитав, насупивши брови.
- Трохи.
- На іншій руці так само?
Хитнула головою на знак згоди. Так, там синці були майже ідентичні.
Раптом прохолодні губи торкнулися мого зап’ястя, ледве-ледве, скоріше дихання, аніж дотик. Та я аж задихнулася від шалених відчуттів, що приніс цей доторк.
Яр відсторонився:
- Я завдав тобі болю?
- Ні-ні, - поспішила заперечити. – Просто це було неочікувано.
- Хотів би я своїм доторком забрати увесь твій біль, - раптом протягнув Заремський.
- Оу, дякую, - я справді не знала, що на таке відповідати.
- Єдине, чим можу тебе потішити: того надто хвацького служаку вже покарано. Впевнений, наступного разу він тричі подумає перед тим, як хапати дівчину, хай би ким вона не була.
Ого, оце оперативність! Ні, я звісно знала, що мій чоловік не остання людина в місті, але щоб настільки!
Але висловити своє захоплення мені не дали. Грайливо плеснули по мокрих сідницях і відправили нагору переодягатися.