24.

А на ранок, ніби спізнілий подарунок, уся земля виявилася вкрита білою пухнастою ковдрою снігу. Коли я прокинулася та підійшла до вікна, то навіть не змогла (та й не намагалася, якщо чесно) стримати захопленого зойку! Я, як і більшість народжених узимку сніг просто обожнювала. Хоч і не часто мала змогу ним сповна насолодитися.
А сніг продовжував іти, тихий, лапатий, такий чарівний! І настрій у мене теж був чарівний. Ярослав на мене більше не сердиться, Євген вранці за сніданком відпустив кілька жартів стосовно моєї перекваліфікації, проте не злобливих, тому я й не ображалася, бо усвідомлювала, що все це заслужила. Ба більше, ще й легко відбулася!
А вже дорогою до універу ніхто й не згадав про мою необачність.
В універі я й чекала, й боялася побачити Руслана. З одного боку, хотілося якомога швидше розібратися з ним та покінчити з усім тим, а з іншого – відтягнути неприємний момент якнайдалі, або й зовсім більше ніколи не побачити його. Утопія, звісно ж. куди ми подінемося з одного потоку? Тому я заздалегідь готувала гнівну промову, навіть вагалася, давати ляпаса, чи просто принизити словами. Та, на щастя, Руслан на пари не прийшов.
Зате Ніка кинулася до мене з порогу:
- Вибач, вибач мені, ріднесенька, - подруга ледве не задушила мене у своїх обіймах. - Я так шкодую, що повелася на його прохання. Більше ніколи-ніколи так не вчиню. Як ти?
- Все гаразд, не переживай. Але й справді, я розумію, що ти робила це з кращих поривань, та все ж наступного разу прошу тебе радитися зі мною.
- Так і зроблю, - закивала Ніка. – Ярослав дуже сердився?
- Так, але він має на те повне право, - не стала кривити душею я.
- Хочеш з ним помиритися?
- Ми – уже, - задоволено усміхнулася у відповідь.
- Коли тільки й встигли? – охнула дівчина. – Вранці за кавою?
- Ні, я учора увечері ходила до нього.
- Увечері? – тон у подруги зробився грайливим. – До його спальні? То он як ви мирилися! – Ніка пограла бровами, натякаючи на гаряче завершення вечора.
- Ні! – скрикнула я, червоніючи, мов маківка. – Нічого такого. Тільки залила сльозами йому футболку. І поцілувалися. А ще на прощання він цьомкнув мого носа, - на кінець фрази тон мій ставав усе мрійливішим.
Чомусь той другий цмок був для мене ледь не важливіший за перший, повноцінний поцілунок.
- У-у, подруго, ми тебе втрачаємо…
Я з пирханням штовхнула Ніку в плече і ми попрямували-таки на першу пару. Настрій був просто неймовірно чудовий.
І не зіпсувався до завершення пар, коли по мене приїхав Євген. Сніг продовжував сипати увесь день, тож дороги, хоч і розчищалися, та все ж цього було замало – ми очікувано застрягли в довгому заторі. Якому сприяли й деякі лосі, які в середині грудня все ще продовжували їздити на літній гумі, тож очікувано створювали аварійні ситуації на дорозі. Додому дісталися, уже коли почало добряче темніти. І я ще раз мала змогу помилуватися засніженим подвір’ям та мерехтінням сніжинок у світлі ліхтарів. Казково…
Ярослав був удома, та ще й нічим не зайнятий, бо зустрічав нас у холі.
- Довго ви.
- Затори, - тільки й кинув Євген та пішов углиб будинку, залишивши нас наодинці.
- Привіт! – отримала свій вітальний поцілунок у щоку.
- Привіт, голодна? – виглядало, ніби ми вже давно одружені й ось такі вечори давно перетворилися на приємну рутину.
- Авжеж.
- Тоді мий руки та ходи до кухні. Я теж ще не їв.
- На нас чекав?
- Так.
За столом до нас приєднався Женя. Гомоніли про все підряд, зачепили й зміну погоди. Я захоплено вигукнула:
- Я така рада, що випав сніг!
- Любиш таку погоду? – поцікавився Євген.
- Обожнюю! – захоплено вигукнула.
І за своїм захопленням я не помітила, як гарний настрій Ярослава пропав. Спитала:
- Ти не зайнятий сьогодні?
- Ні, - хитнув він головою.
- Ходімо погуляємо. Так круто, що сніг сипле!
І тільки тепер занотувала насуплений вираз обличчя мого чоловіка.
- Ні, я пас, - буркнув він у відповідь.
- Ти досі на мене ображений? – висловила очевидну, принаймні для мене, причину.
- Ні. Все гаразд.
І відповідь наче щира. То що ж не так?
- То ходімо, ну що тобі варто? Будь ласочка!
Навіть за руку його схопила на підсилення свого прохання. Яр мовчки відвернувся, хоч руку забирати не став, і то добре. Я подивилася на Женю, може він пояснить.
- Він не йде, не тому, що не хоче, а тому, що не зможе. Сніг сипле, тротуар ще не розчищений. Крісло буде увесь час застрягати. Задоволення ніякого.
- Дякую за пояснення, Женю, - єхидно прокоментував Яр, все ж висмикуючи руку і повертаючи її на джойстик. Вже навіть трохи відкотився від столу, як я підскочила і спинила його.
- А якщо ми просто постоїмо на терасі? – ну не хотілося мені його відпускати. Я вже так звикла проводити з ним захопливо час. А сніг – це ж теж так захопливо! - Там снігу небагато, здається?
- Так, його нещодавно почистили, мете не з того боку, тож навряд чи встигло намести, - знову встряг Євген. Чоловік, здавалося, теж хотів підштовхнути Яра.
- То підемо? – я знову заглянула Ярові у вічі.
- А сама? – мій чоловік був непохитний.
- Я хочу з тобою, - не замислюючись, сказала чисту правду.
Ліва брова поповзла лобом у здивуванні, права за нею не поспівала – заважали шрами, на обличчі з’явилася усмішка, трохи розгублена, але така яскрава у своїй щирості.
- Добре, йди одягайся, я зайду по тебе, – здався зрештою Заремський.