23.

Треба перепросити. Точно треба перепросити. Адже я тільки пояснила ситуацію, але не сказала, як мені прикро, що так вийшло. І що я нізащо так не вчинила б, якби знала, що йду не до Ніки, а до Руслана.
До речі, подружка, коли я їй зателефонувала з дому і розказала про все, що трапилося, була шокована. І божилася, що Руслан просив помирити нас, бо я сердита на нього, а він готує мені романтичне побачення. Романтичне, авжеж. От вона й повелася.
Я встигла повечеряти у своїй кімнаті, прийняти душ, підготуватися до сну. А думка про те, щоб піти й помиритися з чоловіком, все не покидала моєї голови. Особливо, якщо пригадати, що так негарно я вчинила після його попередження. Я довго й безпідставно ображалася на Ярослава. А він же й справді хотів мені лише добра.
Але ж так соромно, так страшно було йти й зізнаватися у своїй дурості! Почекати до завтра? Але, я себе знала, чим далі відтягувати неприємну розмову, тим складніше буде на неї наважитися. Отож, накидаємо халат поверх піжами й рушаємо до кімнати Заремського. І байдуже, що вже майже друга ночі. Сумніваюся, що після пережитого у відділку, мій чоловік зможе спокійно заснути.
Коло дверей його кімнати нерішуче зупинилася. А чи й справді варто просити вибачення саме зараз? А раптом він вже спить? А що, як почне кричати? Чи навпаки, з презирством погляне і нічого не скаже?
Ні! Відкидаємо всі сумніви й стукаємо у двері. Стукаємо, кому кажу, а не шкребемося, як полохлива миша!
- Заходь, - одразу ж пролунало з-за дверей. Не спить...
Боязко прочинила двері та ступила всередину. Після добре освітленого коридору, напівтемрява кімнати змусила на мить завмерти, аби очі звикли до зміни освітлення.
- Це ти, - пролунало з боку ліжка. - Чого тобі?
Тон його був стриманий і холодний - моя шкіра вкрилася сиротами. Захотілося зникнути, крізь землю провалитися, аби тільки не відповідати на його запитання. Проте я знову пересилила себе, і, замість того, щоб втекти, зробила рішучий крок вперед.
Очі нарешті звикли до притишеного світла лампи, тож я змогла роздивитися чоловіка. Він вже лежав у ліжку, вочевидь, відвернутий обличчям до стіни, бо зараз незграбно борсався, намагаючись перевернутися на спину. Порожнє крісло, як завжди, стояло поряд у зоні його досяжності.
Зрештою Заремському вдалося повернутися і зайняти сидячу позицію. Чоловік розправив скуйовджену ковдру на ногах і перевів байдужий погляд на мене:
- Так і будеш мовчати?
- Ні, - заперечила я і зробила ще кілька кроків, майже впритул наближаючись до ліжка. - Я б хотіла перепросити за свою ідіотську поведінку. І ще за те, що не послухала тебе. Не повірила. І не повідомила, куди йду.
- Вибачення прийняті. Все? - голос його був сухий і без емоцій.
- Але ж ти ще сердишся?
- Ні.
- Тоді чому розмовляєш зі мною таким тоном?
- Яким? Мій тон цілком рівний. Що тобі не так?
- Ну вибач мені! Будь ласка! Я була цілковитою дурепою! Я дуже шкодую про свій вчинок.
- Вибачив, - знову жодної, навіть крихітної емоції. - Друга ночі. Ліє, йди спати!
- Не піду!
- Послухай, я зараз не в гуморі сперечатися, - приречено зітхнув Яр. – Залиш мене, будь ласка.
Куди подівся мій приязний Ярослав? Як мені розворушити його? Спровокувати на емоції? Хай би вже кричав, але не був таким байдужим. Невже я своєю ідіотською витівкою зруйнувала наші теплі товариські стосунки? І він тепер завжди буде зі мною так поводитися. Ні усмішок, ні дружнього кепкування? Ні! Не хочу!
З очей бризнули сльози. Я й сама не зрозуміла, як кинулася йому на груди й голосно заридала, міцно обхопивши чоловікову талію та уткнувшись носом у його сонячне сплетіння. Якийсь час нічого не відбувалося - Ярослав просто продовжував сидіти, не роблячи спроби ні звільнитися, ні пригорнути мене. Така його байдужість ніби лезом проходила по моїй і без того роз'ятреній душі, а сльози лилися повноводною рікою. Аж так, що скоро я почала захлинатися і голосно схлипувати, проте губи, заїкаючись, продовжували шепотіти: "Пробач... Пробач..." Тіло моє дрібно тремтіло, притискаючись тісніше, інстинктивно шукаючи захисту.
- Господи, яке ж ти ще дурненьке! - раптом почула я у себе над головою слова, сказані з м'якою, дбайливою інтонацією. Міцні руки підхопили мене під пахвами, майже силоміць віддерли від себе, але не для того, щоб відштовхнути, а для того, аби підтягнути мене ближче, зручніше всадити собі на руки й ніжно пригорнути до себе. Тепер моя голова покоїлася на його плечі, а його великі, гарячі долоні лагідно гладили мене по спині.
Тихий, турботливий голос шепотів:
- Ну все, все. Я більше не серджуся, - губи майже торкалися мого вушка. - Припиняй лити сльози, чуєш?
Заспокоїтися було не просто, та я напитувалася знову приязним ставленням до мене Заремського. Саме воно й додало сили вгамувати розбурхані почуття. Сльози припинилися, проте позбутися схлипування ще не вдавалося. Але я не бажала ще на довше розтягувати "задоволення", тому все ж підняла голову і, все ще не зовсім опанувавши свій голос, спитала:
- То ти правда мене пробачив?
- Правда, плаксо моя, - ніжно прошепотів Ярослав, однією рукою стираючи рештки сліз із моїх щік. Другою ж продовжував міцно притискати до свого тіла. - Все, заспокойся. Уже все позаду.
Я лише кивнула і знову уткнулася носом йому під пахву. Відчула, як мою голову погладили, і ледь знову не розплакалася. Завадили його наступні слова:
- Сподіваюся, ти ж усвідомила свою помилку?
Не відриваючись від його затишних обіймів, я часто-часто закивала, пробурмотівши зовсім по-дитячому:
- Я більше ніколи так не робитиму.
- І чого ж ти не будеш робити? - хмикнув Ярослав.
Тепер уже довелося відсторонитися, аби, дивлячись йому у вічі, відверто і серйозно мовити:
- Не вплутуватися у незнайомі компанії. Дослухатися твоїх порад та прохань. І не обманювати. Нічого не забула? - дозволила я собі натяк на посмішку.
Він ледь помітно похитав головою, ні на мить не розриваючи контакту наших очей. А потім потягнувся, схилився вперед, спіймав мої розкриті від несподіванки вуста своїми, настирливо штовхнувся всередину, змітаючи будь-який спротив, розганяючи всі думки геть...
Відсторонилися, лише коли в обох закінчилося повітря, та й то я ще тяглася слідом, не бажаючи завершення тих приємних відчуттів, що їх подарував Заремський.
- Вже пізно, люба. Йди спати, - лагідно прошепотів чоловік, продовжуючи пестити мою щоку. А я терлася, мов кішка, об його долоню, мружилася від спокуси й задоволення, майже не сприймаючи сенс сказаного.
І раптом була спіймана обома його руками, що міцно обхопили моє обличчя, змусили подивитися на нього.
- Чуєш, що я тобі кажу? Час спати.
В голові потроху почало прояснятися. Господи, що я роблю? Вішаюся на Ярослава, немов німфоманка! Труснула головою, відсторонилася далі, закрила рота обома руками. Спіймала його усмішку, не насмішкувату, ні, лагідну і трохи сумну.
- Отямилася? Тоді, на добраніч.
- На добраніч, - луною відгукуюсь. Намагаюся підвестися, та мене на мить затримують і грайливо цілують кінчик мого розпухлого від сліз носа. І лише потім відпускають, але притримують, аж поки я не злізу з ліжка. А вже тоді питають:
- Дістанешся сама, чи мені провести тебе?
І бажаю, аби провів, але кидаю погляд на його крісло, і розумію, що йому необхідно буде докласти аж надто багато зайвих зусиль, не хочу, аби він переймався. А тому:
- Сама. Відпочивай.
І звично схиляюся, аби поцілувати його шрам.
А вже стоячи у дверях, оглядаюся і ще раз запитую:
- Ти точно не сердишся?
- Ні...
От тепер точно вірю!