22.

Нас усіх, і працівників, серед яких і справді було кілька повій (вони мали характерний вигляд) і відвідувачів (серед яких Руслана не було, певно встиг втекти), змусили сісти до поліційного фургону. Сиділи майже один в одного на головах, так багато нас було. Добре, хоч їхали недовго. У відділку поліції нас усім натовпом хотіли запроторити до камер, та відвідувачі, серед яких з вигляду були не останні люди в місті, підняти бучу. Повії та працівники «Датуру» сиділи тихо, мабуть, розуміли, що своїми криками нічого не доб’ються. Я сидіти тихо не хотіла, теж почала лементувати.
Зрештою, невгамовну мене вихопили з юрби та грубо потягнули до чергового.
- Ось ця діваха стверджує, що вона не повія. Певно новенька, розберися з нею, що притихла. Ну, як ти вмієш, - пирхнув один зі спецпризначенців і заштовхнув мене до кабінету.
Там за столом сидів стомленого вигляду немолодий чолов’яга.
- Ну і що тобі не сидиться, заспокоїлася б, поспала б нічку без клієнтів, а завтра пішла б собі. Чого верещиш?
- Бо я не повія, я опинилася у тому клубі випадково. Та хай вам скажуть, я навіть зачинена була!
- Ну й хто тобі заважав зачинитися зсередини, коли почула колотнечу і не встигла втекти? Обрала собі такий спосіб заробітку, то звикай, що можуть бути наслідки.
- Та подивіться ви на мене! Невже я схожа на повію?
Як я вже згадувала, одягнена я була у прості джинси та светр, на обличчі – ні грами косметики. Не повірив.
- Та чи я знаю, які там обрання мають твої клієнти. Може їм школярку подавай.
- Та я заміжня! Яка школярка?! Ну, хочете – зателефонуйте моєму чоловікові! – нарешті виклала я останній козир, розуміючи, що вже точно не виплутаюся без допомоги Заремського. От трясця! Клятий Руслан! Побачу – голову скручу!
- Чоловікові? А чому ж він відпустив тебе у таке місце, чоловік твій?
- Він не знає!
- Зраджуєш? А коли припекло – то й до чоловіка?
- Та ні! Все це страшне непорозуміння.
- Непорозуміння? Ну-ну, - похитав головою черговий. – Ну добре. Дай-но мені посвідчення особи насамперед.
Як добре, що я захопила ID-картку з собою, тож тепер витягла її та подала поліціянтові. Той взяв, прочитав, ще раз прочитав. Поглянув на мене, звірився з фото. І тільки тоді уточнив:
- Заремська?
Я кивнула.
- Родичка того самого Заремського?
- Якщо ви про Ярослава, то – так, я – його дружина.
Очі у поліціянта розширилися і він прожогом вискочив у коридор. Навіть двері прихилити забув, тож я чула все, що там відбувалося.
- Андрію, матері твоїй ковінька, ти бачив кого загріб?
- А що таке? - почувся знайомий голос того, хто й доставив мене до відділку. – Я не дивився, телефон забрав, щоб не трезвонила даремно, та й по всьому.
- Це дружина Заремського!
- Ага, а я племінник президента. Кому ти віриш?
- На, подивись!
Певно черговий показав йому мої документи.
- Та може просто прізвище таке саме?
- І ти б з таким самим прізвищем наполягав, щоб поліція телефонувала Заремському? Це треба бути зовсім несповна розуму.
- І що робити?
- А що ти пропонуєш? Телефонувати, звісно.
- А раптом вона нас розводить, бо думає, що ми остережемося йому дзвонити і просто відпустимо її на всі боки?
- А раптом вона говорить правду, і тоді, якщо не відпустимо і не перетелефонуємо, я навіть уявити собі не можу, що зробить з нами Заремський.
- … , - вилаявся спецпризначенець.
- Отож, - погодився черговий. – Ще й синців їй наставив.
Я здивовано перевела погляд на свої зап’ястя, і справді побачила, що вони вже наливаються синявою. Мені кінець…
Поліцейський повернувся до кабінету, кинув на мене пронизливий погляд і взявся до телефону.
- Диктуй.
Як я згадала номер, і сама не уявляю, але все ж продиктувала.
На тому кінці довго не брали слухавку, певно переговори у Ярослав тривали. Та все ж на настирливий дзвінок відповіли.
- Yes, - почулося зрештою. Гучність була достатньо високою, аби я чула й відповіді свого чоловіка.
Поліцейський здригнувся:
- Ш-чо?
- Oh, sorry! Так, я вас слухаю.
- Ярослав Олександрович Заремський?
- Так.
- Вас турбує поліція. Капітан Анатолій Глуховцов. Вибачте, що турбуємо вас у такий пізній час.
- Ближче до справи, будь ласка, - попри ввічливі слова, голос мого чоловіка був льодяний.
- Так, так. Скажіть, Ярославе Олександровичу, Емілія Вікторівна Заремська вам знайома?
- Так, це моя дружина.
- Саме зараз вона сидить напроти мене…
Договорити йому Яр не дав. Вигукнув «Зараз буду!» і кинув слухавку. Поліцейський розгублено поклав свою і подивився на мене. Не так упевнено, як до цього, варто зазначити.
- І що ж тобі вдома не сиділося, дівчинко? - важко зітхнув.
Я лише знизала плечима.
Чверть години потому Ярослав був у відділку. Кинув свої переговори, висмикнув Євгена з побачення і примчав мене рятувати. Але радіти я не поспішала. Почула його сердитий голос у коридорі і так захотілося стати малесенькою піщинкою, провалитися у шпаринку, аби тільки не зустрічатися поглядом з розлюченим чоловіком.
Черговий побіг назустріч, знову полишивши двері відчиненими.
- Доброї ночі, пане Заремський.
- Що тут у вас відбувається?
- Розумієте, сьогодні була облава на один з підпільних клубів, який продає наркотики і надає послуги… ну, ви розумієте, сексуального характеру.
- До чого тут моя дружина?
- Вона була в тому клубі.
- Як хто?
- Ем…
- Як хто, я вас запитую?
- Як повія.
Те, як з силою Яр втягнув повітря, почула навіть я. Що він мені зробить?
- Я хочу бачити того, хто проводив затримання.
- Так, зараз. Андрію!
Почувся тупіт, спецпризначенець швидко примчав до поважного відвідувача.
- То це саме ви затримали мою дружину?
- Так.
- І саме ви вирішили, що вона – повія?
- Ну, там ситуація була…
- Ситуація? – я майже наяву побачила, як Ярослав підіймає брову з лівого, неушкодженого боку. – Ви застали мою дружину з клієнтом?
- Н-ні.
- То що наштовхнуло вас на думку, що вона повія? Її одяг, поведінка?
- Н-ні.
- Чи вона не сказала вам, що це помилка?
- Та вони всі говорять!
- А ваша справа перевірити.
- Так ми й забрали її у відділок для перевірки.
- Ввічливо забрали, я сподіваюся?
- Т-так.
- І моя дружина підтвердить ваші слова?
Я опустила погляд на свої зап’ястя. Так і є, вони стали ще темнішими. Постаралася натягнути рукава якомога нижче, та все даремно, бо цієї миті до кабінету зайшов Яр і побачив мої судомні рухи.
- Покажи руки, - тут же наказав він таким тоном, що я не посміла заперечувати.
Простягнула долоні вперед, рукава тут же підскочили, демонструючи на загал синці.
- Хто? – тільки й мовив Ярослав.
- Я, - пробурмотів спецпризначенець.
- Прізвище?
- Омельченко.
- Вільні, - кинув через плече і повернувся до чергового: - Я забираю свою дружину.
- Так, так, звісно.
- І сподіваюся, що про цей інцидент не стане відомо.
- Можете не сумніватися, жодних записів ми не робили.
Заремський лише кивнув і мовчки, не кинувши на мене й погляду, попрямував на вихід. Євген рушив слідом, та у дверях обернувся до мене:
- А тобі особливе запрошення треба?
Я хитнула головою і поспішила за ними. До автівки, яка була кинула просто перед входом добиралися мовчки, так само мовчки у неї всідалися. Лише всередині, коли Женя вже виїхав на проспект, Яр повернувся до мене і холодно мовив:
- Розповідай.
Ну я й розповіла. Ні на слово не збрехавши, розказала усе так, як є, навіть виклик Ніки показала для підтвердження своїх слів.
- Я справді не думала, що так вийде. І не хотіла туди йти, але Руслан майже силоміць потягнув мене. А я не хотіла влаштовувати істерику та привертати до себе увагу. Та й не допомогли б мені там…
- Руслан Радчук?
- Так, - Яр з ним знайомий?
І все. Тиша. Я не казала нічого, чоловіки теж мовчали. До самого дому. Та й там на мене не звернули ніякої уваги. Тільки Женя прикрикнув:
- Дуй до будинку, ще застудишся на морозі.
Так, моя куртка лишилася у клубі…