21.

Ми до самого вечора борсалися, плескалися, борюкалися з хлопцями у воді – одним словом, поводилися, мов малі діти. І нам було начхати на думку інших відвідувачів, як, напевно і їм на нас. Хоча час від часу я ловила на собі цікаві погляди, особливо коли ми переходили з одного басейну до іншого і ставало зрозуміло, кому саме належить інвалідне крісло.
Ярослав час від часу перепитував, чи все мене влаштовує, Євген виконував усі мої забаганки, як от: принести коктейль чи знайти вільний лежак. Одним словом, я почувалася принцесою.
І це відчуття не зникло навіть тоді, коли ми повернулися додому.
І тим паскудніше я почувалася наступного дня, коли порушила усі встановлені Яром правила. Та про все по черзі.

Наступного дня у другій половині у Ярослава були заплановані дуже важливі переговори, які мали затягнутися до пізньої ночі. Ми з Євгеном були попереджені заздалегідь, тому ходили по будинку навшпиньки й розмовляли майже пошепки. Зневірившися дочекатися чоловіка, аби хоч побажати йому на добраніч, о дев’ятій я вже пішла до себе, вирішивши присвятити вечір догляду за обличчям і за тілом. Євген теж скористався неочікувано вільним вечором і чкурнув у своїх справах.
Не встигла я увімкнути воду у ванній, як на ліжку озвався телефон. Дзвонила Ніка.
- Привіт. Справа життя і смерті! – вигукнула подружка у трубку.
- Що? Що в тебе?
- Нема часу пояснювати. Таксі вже виїхало. У тебе десять хвилин, аби зібратися, потім поговоримо.
- Та куди зібратися? Ми ж ні про що не домовлялися!
- Потім. Все потім. Час спливає! – і завершила розмову.
Я її не впізнавала. Ніка жодного разу так себе не поводила. Невже трапилося щось непоправне? Не тямлячи себе від хвилювання, я кинулася до шафи (як тільки воду не забула перекрити?), обрала прості джинси та светр і кинулася вниз. Попереджати про свою втечу було нікого: Євген, як я вже згадувала, поїхав, а з кабінету Ярослава досі лунала іноземна мова – перемовини були у самому розпалі.
Таксі й справді уже чекало на мене коло воріт, а от той, хто сидів у тому таксі виявився не надто приємним сюрпризом.
Руслан. Вчора на парах він намагався підлещитися до мене, запрошував погуляти, але, по-перше, я ще дуже ясно пам’ятала, як він кинув мене ні з чим у мій день народження, а по-друге, з нетерпінням чекала, що ж вигадає сьогодні Ярослав. Тому чітко дала зрозуміти хлопцеві, що мені не цікаві його пропозиції. Сьогодні вдень все повторилося, Руслан поводився більш наполегливо, але я була непохитною. Та й задумалася, а чи потрібні мені такі стосунки? Невже починаю закохуватися у власного чоловіка?
Та хай там як, але я зрозуміла, що Руслана я переросла. Як би тільки йому про це сказати?
А тепер він сидить поряд і усміхається. А таксі вже мчить нас до центру міста. І чому я не подивилася до салону перш ніж сідати?
Істерику вирішила не влаштовувати, натомість захотіла послухати, що ж він буде мені казати. Ну, нічого нового:
- Який я радий, що ти прийшла. Зараз ми так розважимося! Бачиш, і час знайшовся.
- Руслане, час знайшовся для Ніки: я думала, у неї щось термінове! Але розважатися мені нема коли.
«Тим паче з тобою» - подумки додала до свого монологу.
- Останнім часом тобі завжди нема коли.
Так, він мав рацію, я й справді стала його уникати. Виключення складав хіба що мій день народження, але тоді він сам усе зіпсував, що й поставило жирну крапку у наших стосунках. Принаймні, з мого боку.
- Позавчора мені було коли, - нагадала йому.
- Досі сердишся? Не варто. Сьогодні я спокутую свою провину. Обіцяю.
Від його інтонацій мені стало страшно. Але я все ще нічого йому не сказала.
Таксі зупинилося коло уже відомих мені непримітних дверей «Датуру». О ні, тільки не сюди.
- Руслане, що ми ту робимо. Я ж казала тобі, що мені тут не сподобалося.
- Ми на мить, - відмахнувся хлопець. – Тобі навіть у зал заходити не доведеться, почекаєш у приватному кабінеті. Я швидко впораюся і тоді рушимо туди, куди сама захочеш.
- Додому. Просто відвези мене додому.
- Потім поговоримо, - раптом з силою стис мою долоню хлопець.
А назустріч нам уже поспішав один з його недавніх знайомих.
- Ну нарешті, - без привітань вигукнув чоловік. – Я вже думав, що й сьогодні ти мене надурив. Клієнт більше чекати не буде.
- Все ок. Я ж обіцяв.
- От хвалько! Йдіть уже. У тебе десять хвилин.
- Упораюся.
Руслан стрімко потягнув мене до непримітних дверцят, за якими ми потрапили до темного коридору, ледь освітленого кількома тьмяними лампами. Хлопець відімкнув і прочинив якісь двері та заштовхнув мене усередину, сам зайшов слідом.
Ми опинилися й справді у приватному кабінеті, де, я б сказала, клієнти зустрічалися з повіями. Ні, ліжка не було, лише розкішний диван, але сама обстава, атмосфера, наштовхували на думки про інтим. Я вже хотіла протестувати, та Руслан затулив мені рота поцілунком, наостанок кинувши:
- Я недовго. А ти розташовуйся. Вибач, у них тут просто всі кабінети такі, але тобі нічого не загрожує. Краще увімкни музику та насолодися вином і фруктами. А я замкну тебе, щоб ти точно не переживала, що хтось може до тебе вломитися.
І зник за дверима. Замок і справді клацнув, сповіщаючи, що мене замкнули. Хвилювання, яке й так не відпускало, почало посилюватися. У що я вляпалася? Чому не зажадала зупинити таксі, щойно побачила в ньому Руслана. Ну Ніка, ну подруга! Я тобі завтра ще…
Стоп! Чому завтра! Адже телефон зі мною. Зараз її й наберу.
Дістала, активувала, але замість індикатору мережі побачила хрестик. Зв’язок не ловить! І як бути? Почати гепати та кричати? А звідки я знаю, що на допомогу прийде хтось адекватний? Щось минулого разу я таких тут не спостерігала. Що ж робити?
Кинула погляд у бік столика, де стояли пропоновані Русланом фрукти та вино. Пригоститися? Ото вже ні! Хтозна, що тут підмішано. Дідько!
А хвилини все спливали…
Пройшло вже, мабуть, хвилин з сорок, коли в коридорі почувся шум: чоловічі голоси, багато голосів, перемежовувалися з тупотом ніг та нечастими жіночими зойками. Я спершу кинулася до дверей, та потім навпаки відсахнулася. Я не хочу знати, що тут коїться. Добре, хоч двері замкнено.
Та замкненими двері пробули недовго. Спочатку хтось намагався провернути ручку, та вона очікувано не піддалася. Неясний гомін, а потім двері затряслися від ударів. Один, другий, від третього вони відлетіли у бік. Добре, що я відскочила на інший край кімнати.
На порозі стояв чоловік у масці та формі спецпризначенця. Трясці, що тут відбувається. Позаду нього низький голос запитав:
- Ну що там?
- Ще одна повійка, - пирхнув той, хто й вибив двері. – Нічого нового. Забирайте.
До кімнати заскочив ще один спецпризначенець і кинувся до мене.
І тут мене прорвало:
- Не чіпайте! Я ніяка не повія!
- Ага, кицюню, всі так кажуть, - пирхнув чоловік і простягнув мені долоню: - Ходи з нами сама, бо будеш пручатися – зроблю боляче.
- Та заждіть! Ви не розумієте, мене обманом сюди затягнули!...
- Так, так, от у відділку все й поясниш. Ходімо, - чоловік смикнув мене за руку, та я з усієї сили шарпнулася, вириваючись.
- Та стійте ж ви. Тут має бути Руслан. Він мене знає і все вам пояснить. Це точно помилка!
- Якщо твій Руслан тут, то ви точно побачитеся з ним у поліції. Там і поговорите. Може.
Чоловік огидно заіржав і все ж потягнув мене за руку, смикнув так, що я аж охнула від болю.
- Що, не подобається? А я попереджав, що ти була слухняною. Чи ти любиш, коли тобі роблять боляче, га, кицюню?
- Пустіть, - з очей мимоволі бризнули сльози. – Я сама піду.