20.

Зранку наступного дня я прокинулася у неперевершеному настрої. Життя видавалося чудесним та безтурботним. Пригадався вчорашній вечір, я мрійливо усміхнулася, відтворюючи у пам’яті його деталі. Турботливе ставлення Ярослава. Його прагнення мене розважити. Весела розмова та комфортне мовчання. Казкова атмосфера…
Згадалося, як до нас у черговий раз підійшов офіціант, аби запитати, чи все нас влаштовує. Наповнив наші бокали. Забрав спорожнілі тарілки. З однієї з них прямо на ноги Ярославові впала використана серветка. Я не бачила, замастила вона штани моєму чоловікові чи ні, але вже зіщулилася в очікуванні вибуху невдоволення. Офіціант тут же розсипався у вибаченнях, заговорив про відшкодування, але Заремський владним жестом зупинив його:
- Не переймайтеся ви так, - почав він абсолютно рівним тоном. – Ви не завдали ані мені, ані моєму одягу жодної шкоди, тож ні про яке відшкодування не може бути й мови. Ваше обслуговування на найвищому рівні, просто продовжуйте робити свою роботу.
Сказати, що я була здивована такою реакцією Яра, - означає нічого не сказати. Ні мій батько, ні тим більше Руслан ніколи б не спустили такого промаху обслуговчому персоналу, обов’язково показали б своє зверхнє ставлення. Але не Яр. Мій чоловік, як виявилося, не вбачав проблеми в тому, що офіціант виявився не ідеальним у всьому. Таке ставлення радувало.
Як і ставлення Ярослава до мене. Я почувалася справжнісінькою принцесою, коли чоловік приділяв мені усю можливу увагу: слідкував за наповненням тарілки, замість офіціанта підливав напої, час від часу цікавився, чи мені не холодно і чи все мене влаштовує. І розважав світською бесідою.
Лише один момент того казкового вечора трішечки зіпсував враження: коли ми завершили вечерю і підійшли до виходу з даху. Ярослав спинив мене і мовив:
- Зараз ти підеш з Євгеном, я не зможу спуститися разом з тобою. Зачекай на мене в автівці, добре?
- Але я б могла скласти тобі компанію.
- Спускатися сходами, та ще й такими вузькими, як тут, паралізованій людині – ще те задоволення. Я не хочу, щоб ти бачила, як я це роблю. Тому йди з Жекою і чекай на мене внизу.
Звісно, йому самому зробити це не під силу, буде потрібна допомога. А може його й взагалі понесуть на руках? То он чому він зустрічав мене вже тут – теж не хотів, аби я бачила.

Сьогодні була середа, і я, попри те, що був лише ранок, вже очікувала завершення занять, аби побачити, що ж вигадає для мене Яр сьогодні. Вчора він пропонував зарахувати цей день, як щотижневе побачення, та я відмовилася. Хочу ще більше нових вражень!
Ярослав за традицією зустрічав мене у холі, я з радістю підставила щоку для поцілунку.
- Куди ми йдемо сьогодні? Чи це знову сюрприз? – радісно поцікавилася.
Яр залишався серйозним:
- Нещодавно ти висловила бажання відвідати разом зі мною теплі країни, а вчора була не проти, якби я доєднався до тебе у спа. Мені ж не здалося?
Я похитала головою, не розуміючи, до чого він хилить.
- Чи правильно я розумію: тебе не бентежить вигляд мого скаліченого тіла? Ти б не злякалася, побачивши мене оголеним? – чоловік пильно споглядав мені у вічі, ловив будь-яку мою емоцію.
- Але я ж бачила тебе. Пам’ятаєш, коли увірвалася до твоєї спальні під час масажу?
- То так чи ні? – стояв на своєму чоловік.
- Ні, я думаю, що не злякалася б.
- Тоді чому б нам не спіймати часточку літа прямо тут і зараз, під час зими? – на обличчі Ярослава розквітла усмішка. – Підемо до аквапарку?
- Так! – вигукнула я із захопленням.
Заремський усміхнувся такому моєму ентузіазму:
- Тоді біжи й готуй купальник та підхоже взуття. Рушники візьме Євген.
- Він ітиме з нами?
- Так, мені буде необхідна його допомога. Ти проти?
- Зовсім ні. Просто поцікавилася. Все, я побігла.

Уже в аквапарку нам з чоловіками довелося розійтися: мені до жіночої роздягальні, їм – до чоловічої. Я швидко перевдягнулася, тому довелося їх ще трохи почекати. Звісно, Яр не зможе так вже швидко змінити одяг. Та чекала я не довго – скоро роздягнені чоловіки вже вийшли до мене. На оголеного Євгена я майже не звернула увагу, побіжно занотувала його розвинену мускулатуру, та й по всьому. А від Ярослава, хоч і не збиралася витріщатися, погляд відвести не змогла, допоки не дослідила усього з голови до ніг. Як я вже й казала, у мого чоловіка торс теж був гарно розвинений, навіть славнозвісні кубики були. Лише з правого боку на плечі був відсутній шмат м’яза, та вся шкіра була вкрита низкою різноманітних за розмірами шрамів. Ноги мали більш – цікавий, чи що? – вигляд. Подекуди на них проглядали тугі канати м’язів, причому зовсім несиметрично. Наприклад гомілка лівої ноги була майже такою ж на вигляд, як і в здорової людини. А от права навпаки вся ніби всохла. На стегнах у безсистемному порядку теж перемежовувалися ділянки всохлих і вцілілих м’язів. Уже у воді я помітила, що й з сідницями те ж саме: права пружна, як і годиться, а ліва більше нагадувала порожній мішечок. Чому в нього так? Пам’ятається, в Артема (ми бачили його оголеним, коли перевдягалися на фізкультуру) ноги були просто надто худими, без будь-яких виражених м’язів.
- Все гаразд? – помітивши мою увагу до себе, стурбовано поцікавився Ярослав.
- Так.
Я не покривила душею. Мені був цікавий вигляд Заремського, та відрази чи бентежності я не відчувала.
- Ходімо у воду! – крикнула уже на ходу і з розгону шубовснула у глибокий басейн.
І тільки зринувши на поверхню, я подумала, а чи зможе Яр доєднатися тут до мене? Озирнулася, і побачила, що мій чоловік уже сидить на бортику басейну й збирається зіслизнути у воду. Коли тільки й встиг?
Мить – і Ярослав теж спорснув у воду, потужними гребками за кілька замахів доплив до мене і зупинився. У прозорій воді мені здалося, що ноги мого чоловіка рухаються, але я списала те на викривлення, спричинене збуреною водою. Та й увагу мою відвернув Євген, який теж стрибнув до нас і крикнув:
- Гайда навперегін!
І першим кинувся до протилежного бортика. Я ще цілком не усвідомила його вигуку, а тіло вже кинулося навздогін, аби не втратити такі необхідні миттєвості. І лише пливучи, задумалася, а чи братиме Ярослав участь у перегонах? Чи під силу йому це? Озирнутися, щоб поглянути на чоловіка, не встигла – він потужними гребками обігнав мене і ринувся за Женею. Йому не дістало долі секунди, аби наздогнати свого помічника – той прийшов першим. Я ж і так пасла задніх, а від побаченого і взагалі зупинилася, сенсу напинатися не було, й так захекалася, як столітня бабця.
- Ліє, що ти там зависла? – крикнув Євген.
Зі збитим диханням не так-то просто відповісти! Допоки намагалася обізватися, Яр відштовхнувся від бортика і кинувся назад до мене. Женя відстав хіба на пів корпуса. Наблизившись, чоловіки підхопили мене з обох боків.
- Все гаразд? – поцікавився Ярослав. – Вже не тонеш?
- Що? – нарешті спромоглася я. – Я й не тонула!
- І що то було в такому разі? – а це вже Євген.
- Відсутність практики, - пирхнула у відповідь. – Та відпустіть ви мене. Все добре.
Женя тут же відплив на безпечну відстань, а от Яр не поспішав, все ще притискав мене до свого тіла однією рукою.
- Точно все добре? Я й не поцікавився, чи вмієш ти плавати. І одразу навперегін! Вибач.
- Та вмію я плавати. Не дуже добре, але вмію. Та тільки за вами, монстрами, не вженешся! – пожалілася наостанок.
Поряд заіржав (по-іншому й не скажеш) Євген, Ярослав теж усміхнувся і таки випустив мене зі своїх обіймів. Аж сиротливо стало без нього…