19.

Отож після нашої спільно проведеної ночі Карина рушила назад у Європу, а я знову отримала повну свободу пересувань. Відновилися мої зустрічі з друзями, але тепер я відповідально ставилася до звіту чоловікові та завжди повідомляла, де і з ким я проводжу час. На щастя, Руслан знову кудись пропав, тож неприємні ситуації за його участі не повторювалися.
Так само відновилися й наші щотижневі вечори з Ярославом. Чоловік не переставав мене дивувати. Одного разу походом до планетарію – ніби пірнули до порталу в космос. І хоч цей заклад більшою мірою призначався для дітей, ми вийшли звідти з неймовірними враженнями. Іншим разом ми з ним прогулювалися нещодавно відкритим тематичним парком, прикрашеним дивовижними скульптурами та казковою ілюмінацією. Потім були у кінотеатрі у vip-зоні з накритим повноцінним обідом, яким ми насолоджувалися під час перегляду романтичної різдвяної комедії – святковий грудень уже замаячив на порозі. Відвідали й музей моря, присвячений історії суднобудування і мореплавства. Саме там я й висловила побажання злітати кудись у теплі краї на море, на що отримала обіцянку, що моє бажання буде здійснено під час новорічних канікул.
Але перед різдвяно-новорічними святами було ще одне – мій день народження 14 грудня, напередодні якого раптом активізувався Руслан. То тижнями не показувався, а то раптом почав крутитися поруч, робити якісь незрозумілі натяки, обіцяти організувати мені неперевершене свято у день мого народження. Я, ніби й не навчена до того, просто розтеклася у передсмаку неперевершеного сюрпризу. Цьому посприяла ще й напруга на роботі у Ярослава, завдяки чому він майже не приділяв мені уваги останнім часом (середа не береться до уваги!), про що, правда, чесно попередив.
Мій день народження припав на вівторок. Вчора Руслан ще раз наголосив, що з нетерпінням чекає цього дня, тож я розраховувала на якийсь сюрприз до свого 21-ліття. Вже й із заняття з хореографії відпросилася, і Ярослава попередила, що проведу цей вечір з друзями (тим більше, у нього теж були якісь свої справи, вівторок же). Зробила яскравіший, аніж зазвичай, макіяж, вдягла святкову сукню, бо повертатися додому до вечора не планувала…
Та тільки Руслан знову мене розчарував: увесь день аж трусився від нетерплячки, а щойно пари закінчилися, цмокнув мене у щоку, розсіяно буркнув:
- Ще раз з днем народження. Завтра побачимося, - і зник з радарів.
Ну і як це розуміти? Я розгублено кліпала очима коло входу до академії. Я відмовила Ярославові, Ніці й іншим товаришам по танцях, навіть батькам, які раптом про мене згадали – вперше від заміжжя, і все заради чого? Щоб стояти на ґанку академії та не знати, що робити.
А хоча, власне, що робити? Купити пляшку вина, викликати таксі та рушати додому. До пустого дому, бо справи у Ярослава іноді завершувалися пізніше, аніж мої танці. На очі накотилися сльози, стримувати їх було все важче. Уже на касі у супермаркеті, коли я розраховувалася за пляшку дорогого вина, по щоках почали котитися перші краплинки, а в таксі я повністю перестала стримуватися – ревіла вже вголос. Попросила у таксиста відкоркувати мені пляшку і перехилила вино просто з горловини. Терпка рідина розлилася по стравоходу, а потім і гарячою хвилею по судинах. Таксист виявився дядечком з розумінням, або вже просто скількох перебачив на своєму віку, що не дивувався нічому. Мовчки довіз мене до вказаної адреси та від’їхав лише тоді, як побачив, що я зайшла до хвіртки.
Знаючи, що вдома не буде ні Яра, ні Жені, я й не подумала приховати сліди сліз. Так і зайшла до будинку з опущеною головою, розмазаною косметикою та мокрими щоками. І недопитою пляшкою вина в руці. Голову змусив підняти синхронний зойк, який видали обидва чоловіки. Як виявилося, вони ще тільки збиралися йти, куди там їм треба було. Саме вдягали спортивні куртки (дивно, я ще ні разу не бачила такого одягу на жодному з них), в’язані шапки-близнючки уже були натягнуті на їхні голови.
- Ліє, що трапилося? – обидва кинулися до мене. – Ти ж мала бути з друзями!
- Нічого не вийшло…
- Саме тому ти плачеш? – продовжував Яр.
- Так. Ні… Забий, коротко кажучи. Йди, куди збирався і не зважай на мене.
- Не зважати? Ото вже ні! – відмахнувся від моїх слів Ярослав. І відібрав у мене почату пляшку. – Йди нагору й умийся, наносити макіяж знову не потрібно. І перевдягнися у зручний одяг. Чекаю на тебе тут за пів години. Добре?
- Добре. Але навіщо?
- У тебе ж сьогодні день народження! Ти маєш отримувати лише позитивні емоції та запам’ятати цей день на все життя. Йди, ми про все потурбуємося.
Трохи затуманений від випитого натщесерце вина мозок і не думав противитися, я слухняно попленталася до своєї кімнати. Лише на сходах почула, як Заремський попросив Женю повідомити, що їхня зустріч скасовується, і сам взявся кудись телефонувати та про щось домовлятися.
Замість умивання вирішила прийняти повноцінний душ, який і збадьорив мене. Хміль теж відступив – голова була цілком ясною, коли я спускалася вниз. Там на мене чекали і Ярослав, і Євген. Обидва одягнені у пальта та без головних уборів - їх звичний мені вигляд. Лише штани від офіційного костюма, що виднілися на Ярових ногах, та комір білосніжної сорочки у вирізі пальта підказували мені, що не все так просто. Але чому ж він вказав мені одягнути зручний одяг?
- Куди ми? – поцікавилася.
- Ти все побачиш.
Сюрпризам Ярослава я довіряла.
Женя привіз нас до відомого навіть за межами міста спа-салону. То он що задумав мій чоловік!
Так, мені був запропонований комплекс послуг для розслаблення та задоволення. Коли я вже роздяглася, кинула непевний погляд на Ярослава – він не збирається приєднатися до мене?
Адміністраторка ніби зрозуміла мої вагання, бо запитала:
- А ви, пане, не бажаєте долучитися до вашої дружини?
- Я б з радістю, та мій власний масажист мене прокляне і відіграється за першої ж можливості.
Євген поряд пирхнув, та коментувати не став. Зрештою, чоловіки залишили мене у вправних руках професіоналів, пообіцявши повернутися по мене за чотири години й пішли. А я закрутилася у вихорі насолоди. Спочатку мені запропонували розпарювання у фінській сауні та фітобочках, яким я насолоджувалася майже годину, потім – пілінг тіла, за яким мені запропонували фрукти та трав’яний чай з медом. Після невеличкої перерви я отримала розслаблювальний масаж тіла з аромаолією, а за ним - масаж “Антистрес для обличчя”.
По закінченню всіх спа-акцій мене передали до візажиста та перукаря, які почали своє священнодійство.
Коли я знову поглянула у люстерко, то не впізнала себе – звідти на мене поглядала яскрава та ефектна незнайомка, здатна підкорити своєю красою навіть принца! Довге світле волосся м’якими хвилями спадало на оголені плечі, правильно підібрані тіні для повік змусили мої темно-сірі очі наповнитися яскравою синявою. Губи, нафарбовані малиновим блиском виглядали солодкими та соковитими. Довга вечірня сукня діамантово-синього кольору, яку для мене доставили за розпорядженням Ярослава, вдало підкреслювала усі принади моєї стрункої спортивної фігури.
Коли я налюбувалася собою у дзеркалі, до мене підійшла адміністраторка і запросила до сусідньої кімнати, в якій була обладнана різдвяна фотозона. Мені запропонували фотосесію, від якої я, звісно ж не відмовилася. Знімання проводили чоловік і дівчина разом, чоловік, як і Яр, пересувався у кріслі, проте це зовсім не заважало йому робити вдалі фотографії (вітання вам, любі читачі, від героїв моєї книги «Ідеальна пара»). За поведінкою пари було зрозуміло, що стосунки між ними виходять далеко за межі професійних, а я раптом вловила себе на думці, що хотіла б бачити тут, поряд зі мною, а потім і на світлинах, Ярослава.
Після завершення фотосесії я вийшла до приймальні й відчула укол розчарування: на мене чекав не Ярослав, а Євген. Вловивши мій розгублений погляд, хлопець поспішив пояснити:
- Яр уже чекає на тебе у визначеному місці. Мені ж доручив доставити тебе туди. Ходімо.
Ну що ж, раз чекає, не будемо зволікати. Цікавість знову підняла голову.
Ми покружляли вкритими снігом дорогами та зупинилися в історичному центрі міста. Підійшли до високої адміністративної будівлі, вікна якої вже не горіли. Нам точно сюди? Але Євген впевнено прямував вперед. Двері прочинилися прямо перед нами, нас зустрічав немолодий солідний чоловік, який напівтемним коридором провів нас до ліфта. З нього ми вийшли на останньому поверсі, де все ще ледь горіли тьмяні підсвічувальні вогні. Я не могла зрозуміти, що відбувається, коли наша компанія рушила коридором і уткнулася у сходи нагору. Але ж ми на останньому поверсі, хіба ні?
Так, але сходи вивели нас просто на дах! А там на мене уже й справді чекав Ярослав. Усміхнений, красивий, у тому ж таки офіційному костюмі, який я запримітила ще вдома, з величезним букетом бузкових лілій (і звідки й дізнався, що я не люблю традиційних троянд?). Я кинулася до свого чоловіка, в обличчя тут же війнув пронизливий зимовий вітер, підсилений висотою, на якій ми знаходилися. Ми не замерзнемо тут? Чи це ще не кінець моєї мандрівки?
Як виявилося, майже. Позаду виходу, де ми зустрілися, був облаштований скляний купол, у якому спокусливо палахкотів вогонь у кількох жарівнях і був накритий столик на двох. Зоряне небо, вогні нічного міста, прекрасні краєвиди, цікавий чоловік поруч, справжня романтична вечеря…
Мій двадцять перший день народження, який розпочався так банально, а продовжився величезним розчаруванням, мав просто неймовірно прекрасне завершення!