18.

Увечері, поки Карина десь відійшла, Ярослав звернувся до мене:
- Вона ж не відчепиться. Підслуховувати, звісно, не стане, але прослідкувати може. Доведеться нам сьогодні провести вечір разом, в одній кімнаті.
Так, він мав рацію. Довелося погоджуватися.
- О котрій ти прийдеш?
- Я не прийду, – похитав він головою. – Твоя кімната надто вузька для мого крісла, а стирчати увесь час коло порогу я не хочу. Тому було б краще, якби ти прийшла до мене.
- Так, справді. То о котрій?
- Найкраще було б, якби ти пішла разом зі мною одразу, але я розумію, що тобі, можливо, буде не зручно, допоки я робитиму всі необхідні процедури перед сном. Тому пропоную вам залишитися погомоніти удвох з годину, а я тим часом з усім упораюся. І тоді, як ви наговоритеся, йди одразу ж до мене. Так вона точно не пропустить факт нашого рандеву.
Я з усмішкою погодилася і вчинила саме так, як і пропонував Ярослав. Ми з Кариною із задоволенням поспілкувалися на самоті, тим паче, що вона більше не намагалася лізти у моє особисте життя з її братом. Незчулася, як минуло кілька годин, замість однієї, як ми домовлялися з Яром. Чи він хоч не спить? Ну та нічого, тихенько побуду в його кімнаті певний час та й піду до себе.
Попрощалася з подругою, зловила її хитру усмішку та схвальний жест і з вдаваною впевненістю штовхнула двері до кімнати свого чоловіка. Я ж маю на це цілковите право, чи не так?
Ярослав ще не спав, хоч і напівлежав на ліжку.
- Я вже думав, ти не прийдеш, - зауважив він.
- Так розговорилися з Кариною, що втратила лік часу. Ти б уже спати лягав?
- Ні, не переймайся. Я звик пізно лягати.
Я все ще у нерішучості м’ялася коло входу, тому Заремський запропонував:
- Проходь. На жаль, стільців у мене тут немає, та ти можеш сісти на моє ліжко. Або на крісло, якщо це буде для тебе прийнятним. Вибач, я не подумав сказати Женьці, аби він приніс сюди якесь сидіння, а тепер вже точно не варто, аби Карина не побачила.
- Якщо ти не проти, то я сяду на твоє крісло.
- Так, звісно, влаштовуйся зручніше.
Крісло стояло спиною до Ярослава, певно так йому було зручніше вибиратися з нього на ліжко. Я сіла в нього і теж опинилася спиною до Заремського. Мені довелося б скривити шию, аби дивитися на чоловіка.
- Так не зручно, - випалив він і жваво піднявся. – Підійми ноги на підніжку і нічого не бійся, - скерував Яр.
Я слухняно виконала його вказівки й завмерла в очікуванні. Заремський же потягнувся через мене до правого підлокітника, на якому розташовувався джойстик управління і, маніпулюючи ним, розвернув свого «електрокара», і мене у ньому, обличчям до себе.
- Ось так краще, - підсумував він з усмішкою. – Ну то як, про що ви гомоніли з Кариною?
- Це наші, суто жіночі справи, - відмахнулася я.
- Добре. Тоді розкажи про своє навчання.
Я пустилася берега, розповідаючи про свої успіхи та негаразди. Здавалося, Ярові й справді було цікаво слухати, тож я не стримувалася. А потім розмова якось само собою перекинулася на мої стосунки з друзями, і перш ніж прикусити язика, я пожалілася, що мені не вистачає спілкування з ними. Ну ось, не хотіла йому казати, взагалі підіймати цю тему…
- Послухай, Ліє, я чудово розумію, що ти ображена на мене. І, мабуть, треба визнати, що я зайшов у крайнощі та не повинен був так суворо до тебе ставитися. А мав навпаки пояснити, чому саме я сердитий. Я так зрозумів, ти навіть не підозрювала, що там продають наркотики?
Я просто похитала головою.
- Ми з Євгеном ще звечора вловили характерний аромат, яким просотався твій одяг, а вранці, коли мені зателефонували, вся картина склалася. Мені було вкрай неприємно слухати розповідь про те, де саме відпочивала моя дружина. Тому й зірвався на тобі. За що хочу щиро попросити вибачення.
- Так, я теж була неправа, коли не сказала тобі, куди саме подалася. Єдине, що мене виправдовує, я ніколи до цього там не була, тому й не знала в яке місце йду.
- Обіцяй мені, що більше не будеш відвідувати подібні сумнівні місця, добре?
- Добре.
- Ну що ж, відтепер твій домашній арешт скасовано.
- Справді? – зраділа я.
- Ну що я – деспот який, чи як? Звісно, я розумію, що тобі бракує спілкування з друзями. А мені бракує нашого легкого спілкування, яке, я сподіваюся, відновиться. Як і наші спільні щотижневі вечори.
- Вибач. Минулої середи я вдала хворобу, аби не бачитися з тобою, - вирішила зізнатися, бо мені все ще було соромно за мою тодішню поведінку.
- Я розумію, - кивнув Яр і тут же змінив тему: - Слухай, а перебирайся-но до мене на ліжко. Мені не зручно лежати, коли ти сидиш поряд. Та й ти, певно, стомилася за день розважати мою сестрицю, а тепер ще й змушена через її примхи сидіти в інвалідному візку. Лягай, - Заремський поплескав по постелі поряд з собою.
Загалом, у його кріслі сидіти було доволі зручно: під сідницями була м’яка, але пружна подушка, спинка теж була підлаштована під вигини спини, єдине що – явно ширшої, за мою, та й ноги трохи звисали, не розраховані під мій зріст. І хоч я зовсім не стомилася, але з радістю прийняла його пропозицію вкластися поряд. Поверх ковдри, на сусідній подушці – ми навіть не торкалися один одного.

І як тоді я вранці опинилася закутаною в його ковдру і міцно притиснутою до його торса? Яка там подушка? Голова моя зручно влаштувалася на його грудях. Аж прокидатися не хотілося, очі вже знову примружилися…
Що? Вранці? Я що, заснула тут? Проспала всю ніч? Отакої…
Сіпнулася встати, та мене не пустили. Сильні руки міцніше притисли до грудей, а ніс зарився в скуйовджене волосся.
- Доброго ранку! – прошепотів мені в потилицю хрипкий після сну голос. – Скажи, що ти мені не наснилася.
- Точно – ні! – випалила я, зрештою випростовуючись з його обіймів.
Зустрілася поглядом з його очима і попливла, таким милив видавався Ярослав спросоння, зі скуйовдженим, а не прилизаним, як зазвичай, волоссям, трохи зім’ятий слід від подушки на лівій щоці. І така ніжна сонна усмішка на його красивому обличчі…
Думкам було дуже важко зібратися докупи, та я все ж вчинила над собою надзусилля:
- Ми що – заснули разом?!
Перед тим, як відповісти, Яр відкашлявся, і лише потім продовжив:
- Заснули, але не разом. Ти – перша.
З рук мене так і не випустили, хоча й дозволили відсторонитися.
- То чому ж ти мене не розбудив?
- Ти так втішно сопіла, що мені стало шкода тебе будити. А віднести тебе до себе мені, як ти розумієш, більше не під силу.
- Добре. Вставаймо, впевнена, на нас чекає дуже зацікавлена глядачка.
Як у воду гляділа!
- А казали, що не можуть разом спати! – зустріла нас у коридорі репліка Карини, щойно ми відчинили двері Ярової спальні.
- Так старалися догодити тобі своїм сексуальним життям, що у мене сил не було плентатися до своєї кімнати, - сьогодні я взяла на себе ініціативу показувати зуби. Настрій був просто казковий!
- Так-так, а я спав, немов убитий, мабуть, і не ворухнувся жодного разу за ніч, - підтримав мене Ярослав. А потім звернувся до мене: - Можемо коли-небудь ще раз повторити. Мені сподобалося.
Не знаю, що саме мав на увазі Ярослав, але мені ніч, проведена у його обіймах, теж дуже сподобалася. Тому я схвально кивнула.