15.

Руслана тижнів зо два не було на заняттях (чим вже він там займався, мені було не відомо), тому мені все ніяк не вдавалося розповісти про мій шлюб. Решта друзів уже знали, і я боялася, що хлопець може дізнатися від них, проте мені поталанило зберегти цю таємницю, тож повідомила цікаву новину Русланові все ж я. Сама запросила його до кафе у п’ятницю після занять, де й сподівалася розповісти про зміни у своєму житті. Та ще до того, як я розкрила рота, до нас підійшла офіціантка, аби запропонувати меню. Хлопець тут же прискіпливо поцікавився, чому нам довелося так довго чекати (хоч насправді ми ледве встигли влаштуватися за столиком), потім зажадав нові теки, бо запропоновані видалися йому засмальцьованими. Запропоновані у меню страви виявилися не їстівними, на його думку, а напої надто теплими. У цьому був весь Руслан – ще жодного разу ми не відвідали кафе чи ресторану, аби він не мав претензій до обслуговчого персоналу. На моє запитання, чому він так поводиться, хлопець відповів, що йому важливий якісний сервіс і що він зробить усе можливе, аби отримати цей сервіс. І йому начхати, подобається це комусь чи ні. На початку наших стосунків я ще намагалася йому щось довести, та скоро кинула цей марний замір, просто співчутливо поглядала у подібній ситуації на офіціантів чи адміністраторів.
Сьогоднішню офіціантку було особливо шкода – у дівчини навіть сльози виступили від несправедливого обвинувачення. Вирішила втрутитися:
- Любий, відчепися від дівчини, а то я ще подумаю, що вона тобі подобається!
- Хто, оце опудало? – пирхнув «любий». – Йди вже, - змилостивився потому. – І щоб я більше не бачив тебе!
Дівчина полегшено зітхнула, кинула на мене вдячний погляд і ледве не бігом кинулася із зали. Настав час моїх зізнань. Хотілося ще трохи відкласти неминуче, тому я, згадавши, як Ярослав завжди турбується про мене за столом, попросила у Руслана:
- Поклади мені салату, будь ласка.
- Тю, - пирхнув хлопець у відповідь, навіть не думаючи виконувати моє прохання. – Ти сама взяти не можеш, чи що?
Ну і на що я розраховувала? Розчарування додало сміливості, тож я на одному подиху видала все, про що хотіла розповісти.
- Руслане, я сподіваюся, ти правильно мене зрозумієш. У татка була безвихідь. Я просто не могла відмовити йому, тому й довелося укладати цей фіктивний шлюб. Але між нами лише ділові стосунки, - завершила я свою розповідь.
- То ти колись будеш багатенькою розлученою? – посмішка, що розтягла губи мого хлопця, викликала у мене відразу.
- Чому багатенькою?
- А хіба ви не прописали в контракті його відступні?
- Ні, лише безвідсоткову позику.
- Ну і даремно! Упустили такий шанс!
Я не вважала, що ми продешевили, тож таке Русланове ставлення викликало неприйняття десь глибоко всередині. Проте я поспішила відкинути усі неприємні почуття і потяглася до хлопця за поцілунком.
Він уже майже доторкнувся до моїх губ, але зупинився і запитав:
- А з ним ти вже цілувалася?
Пригадався викрадений на весіллі поцілунок, але я розсудливо не стала про нього згадувати.
- Ні, лише у щоку.
Самовдоволена усмішка з'явилася на Руслановому обличчі, і він таки торкнувся моїх губ.
А бодай тобі! Невже я тепер кожен наш поцілунок буду порівнювати з Ярославовим? Найприкрішим виявилося те, що Руслан значно програвав у цьому. Але ні! Я не хочу про це думати.
- Тож ти на мене не сердитий? - запитала натомість.
- Ні. Я знаю, що ти від мене нікуди не подінешся.
- Точно. І мені не заборонено з тобою зустрічатися.
Адже слова Заремського про друзів чоловічої статі можна трактувати й так?
- Тоді йдемо сьогодні до моїх нових товаришів. У них круто.
- Йдемо. А куди саме?
- Це сюрприз!
Знаючи Руслана, можна й не сподіватися, що він розкаже. Але дізнатися мені потрібно, аби доповісти Ярославові. Чи сказати, що ми просто гулятимемо містом?
Так я й зробила. Ні в Ярослава, ні в Євгена не було жодних запитань, бо я вже раніше зазначала, що п’ятниця належить моїм друзям. Помічник мого чоловіка запропонував підвезти мене до центру, проте я обрала таксі, щоб ніхто з них точно не дізнався про моє місцеперебування.
Нові товариші Руслана зовсім мені не сподобалися. Мали вони підозрілий вигляд, спілкувалися якимись незрозумілими натяками, а їхні погляди викликали мороз по шкірі. Проте Руслан спілкувався з ними як з найкращими друзями, тому і я потроху стала розслаблятися. Ну справді, що вони мені зроблять?
Ми прийшли у якесь дивне місце – ніби й схоже на нічний клуб, але з жорстким фейс-контролем на вході. Та й вхід той був зовсім непримітний, жодних вивісок, все вкрай втаємничено. Всередині голосно лунала музика, але танцівників майже не було. Хоча відвідувачів було вдосталь, всі вони сиділи за столиками та спілкувалися у своїх компаніях. «Клуб за інтересами?» - майнула жартівлива думка. Один з нових знайомих приніс випивку, проте Руслан не дозволив мені навіть пригубити, зазначивши, що я ще маленька для дорослих напоїв, і попрохавши для мене склянку чистого соку. Так і вказав – чистого. Хм… Зауваження викликало хвилю нездорового реготу, але скоро мені дали спокій. Спілкування звернуло знову у незрозумілу площину, я вже навіть не намагалася зрозуміти. Натомість роздивлялася своє оточення. Відвідувачі по сусідству, здавалося, забули, що вони не самі у залі, бо ледве не займалися сексом за столиком! Оглянувши решту присутніх, зрозуміла, що така поведінка їх зовсім не бентежить – усі були зайняті виключно собою, навіть якщо були на самоті. Дехто від нудьги вже аж засинав, похитуючись на місці, інші зацікавлено щось обговорювали. Навіть мої супутники, які на фоні оточення видавалися все більш адекватними, не звертали увагу на те, що відбувалося поряд. То це – нормально?
Побоюючись, що скоро моє волосся стане дибки від побаченого, втупилася в телефон. Там Ніка саме запустила стрім в Instagram, тож я знайшла собі заняття, переглядаючи, чим саме зараз займається моя подружка і коментуючи кожну її дію. Десь поміж коментарями прийшло повідомлення від Ярослава, де він цікавився, чи все у мене добре. Майнула думка попросити, аби мене забрали звідсіля, проте Руслан же обіцяв сюрприз. Не могло ж це сумнівне місце й бути тим сюрпризом.
Виявилося – могло. Коли по закінченню вечора, протягом якого не відбулося нічого нового, Руслан всадив мене до таксі, я поцікавилася:
- То де ж обіцяний сюрприз?
- А тобі хіба не сподобалося у «Датурі»? – здивувався хлопець.
- О, то це саме це місце ти мав на увазі… - розчаровано протягнула я.
Це викликало веселий сміх у мого супутника. Він взагалі зробився якийсь аж надто веселий під кінець вечора.
- Я все зрозумів, крихітко! Ти не пройнялася атмосферою місця, бо не… Але наступного разу ми все виправимо. Думаю трішечки тобі можна.
Що я «не…» і що мені можна, я так і не з’ясувала, бо мій супутник раптом нахилився, клюнув мене у щоку – поцілував, ніби, і гепнув дверцятами, завершуючи нашу розмову і відправляючи мене додому саму.
А дорогою я зрозуміла, що не так вже й хочу повторити похід у… як він там казав? «Датур?» Дивна назва. Як і саме місце, і його відвідувачі.
Попри те, що вже було досить пізно, ні Ярослав, ні Євген ще не спали. Окинули мене з двох боків пильними поглядами, Ярослав ще й запитав:
- Як пройшла прогулянка? Не стомилася?
- Ні, все добре. Але спати вже хочеться.
І не бажаючи, щоб Заремський запропонував мене провести до кімнати, кинулася до сходів. Коли проходила повз Євгена, той повів носом, а потім кинув непевний погляд на Ярослава. Так, у клубі дійсно витав солодкуватий нудкий аромат. Невже мій одяг та волосся просоталися цим запахом і Євген його вловив? Але байдуже, хочу спати, та й голова чомусь паморочиться. Завтра з усім розберуся.