14.

Танцювальне тренування у четвер нам довелося скасувати, бо наша хореографка мала якісь свої справи. Тож ми прийшли у танцювальну студію, зробили розминку та розійшлися по домах. Аби не турбувати Євгена, який мав приїхати по мене лише за годину, я викликала таксі. В домі не зустріла нікого. Дивно… Кілька разів гукнула, проте відповіді не отримала. Та де ж вони? Піднялася сходами та вже тут почула голоси, що лунали з боку Ярославової кімнати. Не замислившись ні на мить, кинулася туди, аби попередити, що я вже вдома. Так само не замислюючись, кілька разів, лише для годиться, стукнула по прихилених дверях і зайшла до кімнати.
- Привіт, хлопці! Я…
І тут же зрозуміла, що зробила помилку…
Хлопці обидва були тут. Але не просто гомоніли. Тільки тепер я побачила, що Євген і справді виконує свою роботу помічника. Оголений Ярослав (причинне місце було-таки прикрите рушничком) лежав на канапці, а Євген вправно розминав його ноги. Коли я так безцеремонно увірвалася до кімнати, Заремський сіпнувся, щоб піднятися, Жені довелося притримати його, аби той не впав, а ще обережно вкласти назад паралізовану ногу. І вже тільки тоді відпустити Яра та повернутися до мене. У мого чоловіка жаром палали щоки, коли він питав:
- Ліє, чому ти так рано?
- Вибач, тренування скасували, тому я й…
- Добре, що попередила, що вже вдома, - втрутився Євген. – А тепер чи не могла б ти вийти, аби ми могли завершити масаж.
- Ой, - зараз вже мої щоки палали від збентеження. Особливо, коли я побачила, як ніяково почувається оголений Ярослав переді мною. Хоча ніяковіти йому не було чого – тіло його, принаймні верхня частина, хоч і вкрита низкою шрамів, мала приголомшливий вигляд. Якби не така незручна ситуація, я б обов’язково помилувалася ним.
А так – просто вискочила за двері й сховалася у своїй кімнаті. Навіть їсти не пішла, остерігаючись зустрітися за столом з Ярославом. Так і сиділа у своїй кімнаті аж до ночі.
Та голод не відпускав, тому майже опівночі все ж наважилася спуститися до кухні – зробити хоч бутерброд. Або випити чаю. Шлях мій пролягав повз вітальню, в якій було темно і тихо. Принаймні, так мені здалося, на перший погляд. Бо, щойно я пройшла повз розлогий диван, як звідти пролунало тихе:
- Ну і нащо було пропускати вечерю, щоб потім крастися до холодильника, мов злодюжка?
Від несподіванки я аж підстрибнула та голосно зойкнула.
- Господи, Ярославе! Ти налякав мене, - вигукнула я, повернувшись до дивану.
Чоловік сидів на сидінні, зручно відкинувшись, порожнє крісло стояло поруч.
- Вибач, але ти мала такий вигляд, що я просто не втримався, - подарував він мені усмішку. І вже серйозним тоном продовжив: - То ти так і не відповіла, чому пропустила вечерю.
- Соромно було дивитися тобі у вічі…
- Соромно? – здивувався, наче непідробно, Заремський.
- Так. Я без дозволу заскочила до твоєї кімнати, застала тебе у незручній ситуації. Вибач мені за це.
Чоловік гірко усміхнувся, а потім поплескав по сидінню поруч себе:
- Ходи сюди, я вже маю бутерброди. Повечеряємо разом.
Я з подивом помітила на сидінні візка тацю з бутербродами та чайником з чаєм. І прийняла запрошення. Зручно вмостилася поряд з чоловіком і прийняла з його рук частування.
- Щодо того, як ти увірвалася до моєї кімнати – так, це було не дуже зручно. Якби ми були справжнім подружжям, то це було б прийнятно, але в даній ситуації я ще не готовий був показатися перед тобою оголеним. Вибач.
- Це ти мені вибач за бездумство. І дякую за бутерброди. Ти сам їх робив?
- Звісно що сам. Не такий вже я безпомічний. Та і Євгена ганяти цілодобово у мене совісті не вистачить.
- Він вже давно з тобою, чи не так?
- Так, майже з самої моєї травми. Точніше, після лікарні. До нього, ще в лікарні, була інша жінка, проте ми з нею не знайшли спільної мови. А от Женька з першого дня став не просто помічником, а й близьким другом. Він потрапив до мене одразу після медичного училища, навіть навичок реабілітолога не мав. На мені й навчався, - тихий сміх супроводжував розповідь Ярослава. – Я радий, що він досі зі мною, хоча розумію, що у такому темпі, 24/7, у нього не має можливості зайнятися особистим життям, завести стосунки, не говорячи вже про одруження. Хоча я б не заперечував, якби його майбутня дружина оселилася тут разом з нами.
Вау, Ярослав відкривався мені з нового боку, я була вкрай заінтригована. Аж так, що й незчулася, як доїла другий бутерброд. Та от тільки всухом’ятку йти він мені не бажав – застряг десь на середині. Ковтнути було вкрай важко, тож я потяглася за чашкою Заремського, аби проштовхнути клятий шматок. Впоравшись, вловила на собі його здивований погляд, який він переводив з мене на свою чашку, що я досі стискала у долонях.
- Ой… Вибач, знову я переходжу кордони, - знітилася я. – Зараз принесу тобі чисту чашку.
Підірвалася, та була зупинена сильною рукою.
- Куди ти побігла? Все добре, якщо ти не гидуєш, то можеш пити з моєї чашки.
Спійману долоню так і не випустили з полону, а великий палець ще й взявся погладжувати мій зап’ясток. Муррр, це було приємно…
- Як минув твій день? – поцікавився чоловік.
- В академії не було нічого нового, пари, завдання, проєкти. Все як завжди. А от заняття у студії накрилося, тому й прийшла раніше. Тому й заскочила, аби попередити… А в тебе як пройшов день?
- Теж нічого нового, працюємо над виконанням умов контрактів.
- Чому ти сидів тут на самоті?
- Не знаю, - знизав він плечима. – Спати ще не хотілося, кімната чи кабінет набридли. Та й тацю далеко не хотів тягнути, аби ненароком не перекинути.
- Я ж з’їла твої бутерброди. Може зробити ще?
- Я не голодний. Насправді робив їх для того, аби не пити сам чай. А ти наїлася?
- Ну-у, від печива не відмовилася б. На тебе брати?
- Неси, - усміхнувся Заремський, випускаючи мою руку зі своєї та розслаблено відкидаючись на спинку дивану. У мене аж щось тріпнулося всередині від його сексуального вигляду. І скуйовджене волосся, яке стирчало в різні боки, додавало балів до його привабливості.
Другу чашку принципово брати не стала. Ярослав же дозволив користуватися своєю? Окрім печива захопила ще й цукерки та повернулася на диван.
- Хотів поцікавитися, чи тобі сподобалося, як ми вчора повели час?
- Так, я ж іще вчора висловила своє захоплення.
- Мені теж було дуже цікаво. Стосовно наступної середи, можливо у тебе будуть якісь побажання?
- Ні, мені поки що цікаво, як ти здивуєш мене наступного разу, - усміхнулася я. І не змогла стримати позіхання.
- Та ти вже засинаєш! – хмикнув Ярослав і ніжно доторкнувся до моєї щоки. – Ходімо спати.
- Мені покликати Євгена?
- Навіщо?
- Ну, щоб він допоміг тобі пересісти до крісла?
- Я сам з цим справляюся.
І тут же продемонстрував. Прибрав тацю на столик поруч, ще й наказав мені облишити, коли я поривалася віднести її до кухні. А потім схопився за підлокітник, відштовхнувся від сидіння дивану і переніс себе на сидіння крісла, вже там перевів подих та вмостився зручніше на сидінні. Ноги ще продовжували стояти на підлозі, трохи вигиналися навіть у незручній позі. Одразу ж ставало зрозуміло, що він їх не відчуває і не керує ними.
Не знаю, що на мене найшло, але ще коли Яр пересідав до свого крісла, я опустилася навприсядки перед ним і поцікавилася:
- Це буде прийнятним, якщо я допоможу поставити твої ноги на підніжку?
Заремський кілька митей здивовано дивився на мене, і лиш тільки потім відповів:
- Не певен, навіщо це тобі, але так, це буде прийнятним.
- Окей!
Я вже взялася за його праву ногу, але потім уточнила:
- Є якісь правила, чи можна просто поставити й усе?
- Можна просто, - голос його був хрипким, а своїх очей він не відводив від моїх долонь, які досі тримали його ступню.
Я вже аж трохи захвилювалася, проте від своєї пропозиції не відступила, ноги перемістилися на підніжку, я навіть перевірила, чи не зіслизнуть вони під час руху.
- Дякую… - хрипкості в його голосі аж додалося. Ярослав прокашлявся перед наступною реплікою і тільки тоді додав: - Йдемо?
Звично моя долоня була захоплена його рукою. Ми мовчки рушили до ліфта. А вже там я поцікавилася:
- Євген допомагає тобі готуватися до сну?
- Інколи. В більшості випадків я справляюся сам.
- Сьогодні теж будеш сам?
- Так. Євгена немає зараз вдома. Рушив десь на побачення.
- То он чому ти заговорив про його особисте життя!
Заремський пирхнув, але заперечувати не став. Ми вже зупинилися біля моєї кімнати, я схилилася для поцілунку.
- Мені сподобався сьогоднішній вечір, - зауважив чоловік, лишивши доторк оксамитових губ і на моїй щоці. – Може, якось повторимо?
- Звісно, - погодилася я, бо мені теж було дуже затишно сьогодні поряд з ним, по-домашньому.
- Доброї ночі.
- І тобі…