13.

Я сама вже звично схопила чоловіка за руку і підлаштувалася під його неквапливий темп. Вхід до екопарку був виконаний у вигляді широкої арки. Саме проходячи під нею, я й зловила на собі цікавий погляд охоронця, який він переводив з мого обличчя на наші переплетені пальці. Що, розрив шаблону? Настрій мій миттєво змінився з просто піднесеного на бешкетливий, тому я змусила Ярослава зупинитися, а потім навмисно схилилася до його правого вуха і, торкаючись пошрамованої щоки своєю, прошепотіла йому на вухо:
- Євгена ми чекати не будемо?
Заремський на мить завмер, а потім підозріло зіщулився і запитав:
- І що це було?
Лукавити не бачила сенсу:
- Захотілося показати одній не в міру зацікавленій особі, що ти – точно не мій підопічний.
Ми разом перевели погляд на недавнього охоронця, чим змусили його відвести від нас трохи ошелешений погляд. Самі ж засміялися. Напруга, що почала підкрадатися після необачних слів того чоловіка, розвіялася, нам знову стало легко одне з одним.
- Ну ти й зараза! – зі сміхом зазначив Ярослав. – То ти справді хочеш почекати Женьку, чи то був тільки привід?
- Привід, звісно ж. Він же знайде нас?
- Уже знайшов.
І справді, Євген крізь натовп уже прямував до нас.
Далі ми разом рушили алеями парку, вздовж яких були розташовані клітки, вольєри й загороди з найрізноманітнішими тваринами. Тут були й знані хижаки, як-от леви, тигри чи ягуари. І веселі мавпоподібні різних видів, які зовсім не соромилися демонструвати на широкий загал власне сексуальне життя. І цікаві поні, які не гребували ласувати яблуками з рук відвідувачів. І діловиті єноти, зайняті власними справами. І поважні зебри, і потайні кенгуру, і гордовиті верблюди, і благородні олені, і голчасті дикобрази, і кози, і вівці, і поросята, і дуже-дуже багато іншої живності. І безліч найрізноманітніших птахів, які своїм співом, милозвучним і не дуже, супроводжували нас увесь шлях.
З кимось із тваринок можна було контактувати: погладити чи погодувати, дехто мало звертав уваги на відвідувачів, хтось навіть ховався, збентежений текою кількістю уваги. А от хижаки, окрім того, що розміщені у добре захищених вольєрах, так ще були й відгороджені від відвідувачів подвійним парканом, що не дозволяв наблизитися впритул до огорожі та ненароком травмуватися. І якщо котячих годувати строго заборонялося, то для ведмедів навпаки вмонтували спеціальні трубки, які починалися на рівні грудей з боку відвідувачів і під нахилом йшли до вольєра, де закінчувалися над землею. Саме в таку трубку можна було опустити яблуко, яке й падало ведмедеві. Давно знайомі з цим механізмом, великі хижаки, схожі зараз на милих кудлатих ручних звіряток, в очікуванні частування сиділи перед трубками – кожен коло своєї. З іншого ж боку коло кожного ведмедя збирався цікавий натовп, який хотів ближче роздивитися ведмедя та погодувати смаколиками.
Ми теж не стали виключенням, придбали у жіночки неподалік кілька яблук за космічною ціною і стали в чергу до найближчого ведмедя. Парк усюди був обладнаний зручними доріжками без різких перепадів та бордюрів, тому для Яра не складало жодних труднощів пересуватися самостійно. Так і не випускаючи мою руку. Так і тут ми стояли, тримаючись за руку, я навіть дозволила собі трохи обіпертися на плече мого супутника, бо на відміну від нього, сама стомилася стільки ходити, хоч ми час від часу й перепочивали на лавах.
Інші відвідувачі, бачачи спосіб пересування мого чоловіка, сторонилися нашої компанії, аби не завадити якимось чином. Але не у черзі до ведмедя. Поряд розташувалася компанія шумних підлітків, яким просто стояти у черзі було сумно, тому вони одразу ж почали стусатися та борсатися. І якоїсь миті один з них не втримався і налетів на мене, збиваючи з ніг. Добре, що летіла я у сторону Ярослава, тому була спіймана його сильними руками. А інакше падати б мені на затоптану землю під ноги іншим відвідувачам.
Яр разом з Євгеном допомогли мені піднятися, гарячі долоні мого чоловіка все ще притримували мене за талію, коли Євген пішов давати прочухана підліткам, а Ярослав поцікавився:
- Все гаразд? Ніде нічого не болить?
Прислухалася до себе.
- Ні, все добре. Хіба що бік трохи саднить від твого підлокітника.
- Терпимо? Чи повертаємося додому? – продовжував турбуватися чоловік.
- І не погодуємо ведмедя? Ото вже ні!
Поряд, з іншого боку, постала фігура Євгена. Чоловік так більше й не відійшов від мене, оберігаючи від нових можливих інцидентів. З іншого ж боку мене надійно прикривало масивне крісло Ярослава. Та я мало звертала на це увагу, захоплена враженнями від близького знайомства з тваринами. На превеликий жаль, ведмідь не захотів частуватися моїм яблуком, лише повертів його у лапах та відкинув убік, знову націлившись на отвір труби у сподіванні отримати щось більш значуще від наступних відвідувачів.
А от лами та верблюди з радістю поласували залишками хрустких яблук, ще й руки мені намагалися вилизати – ледве ухилилася. Чоловіки за спиною тільки сміялися.
Загалом час сплив непомітно – тільки за ногами, що гуділи, я могла зробити висновок, що пройшло значно більше ніж година. Добродилися ми до того, що почало сутеніти й навкруг засвітилися ліхтарі, але особисто мені не хотілося покидати цей в усіх сенсах затишний куточок.
Задоволення зіпсував Євген:
- Час повертатися. Ще їхати ледь не годину, вечеряти. Та й тобі, Яре, треба…
Що треба, я так і не дізналася, бо Заремський перебив помічника:
- Так, і справді, щось ми загулялися. Йди по машину, - розпорядився він. А потім звернувся вже до мене, скеровуючи крісло до виходу: - Ну то як? Сподобалося?
- Неймовірно! Ніколи не думала, що поблизу нашого міста існує такий казковий світ! Дякую!
Схилилася, аби міцно обійняти Ярослава у знак подяки, і почула на вухо:
- Знову граєш на публіку?
- Що? – уточнила, відсторонившись. А потім побачила вже знайомого охоронця. Так вийшло, що він знову вирячився на нас. Стримати сміх навіть не намагалася:
- Ні, цього разу на публіку я не грала, та рада, що вийшло саме так.
До мого приєднався розкотистий сміх Заремського.