12.

Час до наступної середи сплив зовсім непомітно – ось ніби суботній захід щойно завершився, ми із Заремським стомлені, але задоволені за звичкою прощаємося коло дверей моєї спальні, аж ось я уже ловлю себе у нетерплячці у передсмаку нашого спільного вечора. Навіть Ніці відмовляю, коли вона пропонує заскочити до кав’ярні та трохи погомоніти. Поквапом поспішаю додому, навіть не приховуючи емоцій.
Євген, що сьогодні знову слугує водієм, помітив моє бажання швидше потрапити додому – я зрозуміла це з його вдоволеної усмішки. Та й байдуже! Я розуміла, що хлопець навпаки схвалює таке моє приязне ставлення до свого роботодавця та товариша.
Ярослав знову чекав на мене у холі, одягнений не по-домашньому, але й не настільки офіційно, аби я могла запідозрити похід до ресторану абощо. Та й не думаю я, що мій чоловік опуститься до таких банальностей. То що ж він задумав?
- Привіт, Ліє, - і тягнеться за традиційним поцілунком у щоку. Чомусь у нас так склалося, що при вітанні він сам цілує мене, а при прощанні вже Яр отримує мій поцілунок. Хоча й сам не гребує торкнутися моєї щоки. Це вже стало ніби ритуалом, без якого не проходив жоден наш день, хоча чоловік, через свій ненормований робочий графік та спілкування із заокеанськими партнерами з величезною різницею у часі, не часто радував мене своєю появою на сніданку. Як, до речі, й сьогодні – ми вперше за день побачилися лише тепер.
- Привіт, Яре! Що у нас сьогодні?
- Просто зараз – обід. А далі – побачиш.
- Не скажеш?
Хитра усмішка стає мені відповіддю. А руку вже спіймали і тягнуть до накритого столу. Уже під час їжі намагалася з’ясувати, куди ж ми підемо, та зазнала поразки. Єдине, про що дізналася – це те, що ми поїдемо кудись далеко і надовго, і там ми зможемо заморитися, тому:
- Їж добре, аби тобі вистачило сил на все.
Що він задумав?

По обіді я, скориставшись порадою одягнутися у зручний немаркий одяг та узутися в кросівки, знову зустрілася зі своїм чоловіком у холі. Євген тупцював поряд, тож коли я спустилася сходами, уся наша компанія рушила до знайомого мені позашляховика. І якщо минулої суботи я ще бентежилася, як Ярослав впорається з усім, то сьогодні я просто впевнена, що моєму чоловікові все вдасться. І, як не дивно, ця впевненість допомагає мені подолати й свою ніяковість від розуміння, що ми, скоріше за все, поїдемо у людне місце, де нас можуть побачити разом. Ну побачать, то й що? Здається, мені стає комфортно у компанії Заремського, попри спосіб його пересування – я звикаю до його інвалідності. Чого б це ще мало для мене таке значення?
Євген повіз нас кружною дорогою, за містом, якимись спальними районами, аж на іншу сторону, а потім і взагалі виїхав за межі міста, пірнув на заасфальтовану, але нешироку лісову дорогу. Куди ми їдемо?
На мій здивований погляд, Ярослав лише широко усміхнувся і поцікавився:
- Як ти ставишся до тварин?
- Нормально…
Він що, вирішив провести цей вечір на лоні природи? Серед лісу? І познайомити мене з тамтешніми мешканцями у так званому природному середовищі їх існування? Може там і намет у багажнику є? Зробилося аж трохи страшно.
Проте все виявилося, з одного боку, набагато цікавіше, а з іншого – прозаїчніше. Ліс на обочині порідшав, а потім і зовсім відійшов, вступаючи місце лукам, технічним будівлям та банерам. На одному з яких напис сповіщав: «Ласкаво просимо до ЕКОпарку». То он куди мене привезли! Я давно чула про цю дивничку, яку побудував один з багатіїв-ентузіастів та назвав її на свою честь. Тут на 140 гектарів розкинувся ландшафтний парк, більшу частину якого займали вольєри з різноманітними тваринами. Назвати це місце зоопарком язик не повертався – тварини жили у максимально наближених до свого природного існування умовах. Я чула багато відгуків про це дивовижне місце, але бувати тут мені ще не доводилося.
І ось тепер, завдяки Ярославу, у мене з’явилася така можливість. Євген, порушуючи всі правила, під’їхав аж до широкого входу. До нас вже кинувся охоронець, аби наголосити на недопустимості таких дій, та, побачивши, як Женя витягає Ярове крісло, одразу ж змінив свої наміри та кинувся допомагати. Ярослав аж ніяк не прокоментував таку поведінку місцевого служки, натомість чинно прийняв від нього запропоновану допомогу. Йому не довелося докладати жодних зусиль – за нього все зробили хлопці й уже мить потому Заремського влаштовували на сидінні крісла, підіймали ноги на підніжку, вкладали руки на підлокітники, мов зовсім немічного. Я аж брови підняла від здивування. Ситуацію мені пояснили вже пізніше, коли ми гуляли алеями парку. Від людей такого типу, яким виявився охоронець, простіше прийняти усю пропоновану допомогу, аніж пояснити, що здатен впоратися самостійно.
Євген, впоравшись з усім, кинув:
- Я віджену авто на паркування, а потім знайду вас, - стрибнув до позашляховика та рушив геть. Яр не встиг навіть розвернутися, як охоронець знову кинувся до нас. На Заремського він навіть не поглянув, звертався лише до мене:
- Панянко, якщо вам чи вашому підопічному знадобиться допомога, на території парку розміщено кілька медичних пунктів. Ви можете звернутися до будь-якого охоронця чи іншого працівника парку, вам обов’язково покажуть туди дорогу. А ще наші вбиральні обладнані спеціальними кабінками для інвалідів, тому вам не складе проблеми відвести вашого підопічного до них. Бажаю приємного відпочинку.
І пішов собі.
А я на мить зависла, переварюючи отриману інформацію. От ніби й корисною вона була, і доносив він її від щирого серця, але осад, що залишився на душі, не давав по-справжньому розслабитися. І чому той чоловік називав Яра моїм підопічним?
Саме це й запитала у чоловіка.
Заремський скривився, наче проковтнув лимон, та все ж відповів:
- Бо він повважав тебе моєю доглядальницею.
- Ким-ким? З чого б це?
Подумки окинула себе поглядом – невже я справляю враження медичного працівника? Та хоча б просто відповідальної особи? Наче ж просто юна безтурботна дівчина. Яка точно прийшла сюди розважатися, а не доглядати за ким би то не було. Хоча, якщо так подумати, то і Євген не справляв враження надто вже відповідального, проте зі своїми обов’язками справлявся. Принаймні, я жодного разу не чула, щоб Яр нарікав на свого помічника. Чи доглядальника?
- А хто б ще міг бути поряд зі мною? – увірвався у мої думки голос Ярослава.
- Поряд з тобою? – продовжувала тупити я.
- З людиною на візку, - мов маленькій, пояснив мені чоловік. – Тим, кому потрібен супровід.
- А тобі хіба потрібен?
- Мені – ні, - пирхнув Яр. – Але це не так-то просто довести тим, хто хоче завдати допомогу?
- Завдати? – усміхнено перепитала я.
- А як ще назвати нікому не потрібне дійство?
- Але чому одразу доглядальниця? – все ще не розуміла я. – Чому я не можу виявитися просто подругою чи сестрою? Дружиною, кінець кінцем.
- От у нього і запитай, - відрізав Заремський. І змінив тему: - Ходімо краще всередину. Тут багато дивовиж.