11.

- Ліє, ти мене вибачиш? – звернувся до мене з порогу Ярослав, коли ми у п’ятницю зустрілися у їдальні.
- За що?
- Я за контрактами та весіллям зовсім забув, що цієї суботи маю бути на благодійному заході.
- Мені треба йти з тобою?
Знову моє заняття з хореографії пропаде…
- Так, я б волів, аби ти пішла зі мною, але зрозумію, якщо ти відмовиш. Адже я обіцяв попереджати заздалегідь.
Я й хотіла відмовити, але винуватий вираз його обличчя змусив мене погодитися. Тим більше я знала про цей вечір ще від батьків, та і йти на нього з ними теж збиралася. Там мене представлять як дружину Заремського, тож хоч один камінь з душі впаде – не треба буде всім про це розповідати.
- Можемо зарахувати цей захід як спільний вечір, - продовжував вмовляти мене Ярослав.
- Не треба, ми ж домовилися про середу, я очікую чогось цікавого. А завтра я й так згодна піти, навіть сукню вже придбала.
Суботнього вечора Євген привіз нас до маєтку, в якому мав проводитися благодійний вечір. Я побоювалася, що доведеться їхати фургоном, проте хлопці порадували мене містким позашляховиком, у багажник якого без проблем помістився «електрокар» Заремського. Сам же чоловік без допомоги Жені пересів на заднє сидіння, чим знову змусив мене задуматися, чому він не користається «активкою». Чомусь я дуже часто задумуюся про Ярослава…
Щоб Яр зміг потрапити до маєтку, довелося докласти багато зусиль. Добре, що сходи були широкими, тож хлопці могли давати собі перепочинок, здолавши кожну сходинку з допомогою переносного пандуса. Але й з перепочинками дісталися вершини вони обоє важко дихаючи. Я увесь цей час стояла коло підніжжя і не знала, куди подітися від збентеження. Вся увага була прикута виключно до нашої трійці. Нездорова цікавість, подекуди – гидливість. Гості віталися і тут же відверталися, аби не спостерігати за потугами хлопців. Мені теж захотілося піддатися загальному настрою, відвернутися, удати, що ми не разом. Я вже й повернулася…
Та наткнулася на погляд Заремського. І такого в ньому побачила, що ледь не втонула в глибині його емоцій. Як я можу його покинути? Легко забігла на сходи й з фразою «Ви – молодці!» обняла спочатку свого чоловіка, а потім і Євгена.
- То ми йдемо всередину? – пришвидшила я Ярослава.
- Так, йдемо. Женю, я тобі зателефоную.
І знову моя долоня у полоні його руки. Трохи бентежно, ніяково, але все ж приємно. У залі, де проходив вечір, ми знову привернули до себе увагу, але потроху цікавість спадала тож скоро ми перестали бути центром уваги. Час від часу то до Ярослава, то до мене підходили знайомі, аби привітатися, але більшість часу ми були надані самі собі. Ані Руслана, ані його батьків на цьому вечорі не могло бути – не того рівня захід, тож я могла дозволити собі розслабитися та отримувати задоволення.
Аж поки настрій мені не спробувала зіпсувати давня знайома – Оксана Харченко, одна із занадто зарозумілих дівчат, старша за мене років на сім. Ні, ми з нею особисто не сварилися, проте зуб на неї я мала. Дівчина підійшла і насмішкуватим тоном мовила:
- Привіт-привіт, голуб’ята. Вітаю з одруженням.
- Дякую, - крізь зуби процідив Ярослав. Я ж воліла змовчати.
- Що, Ярику, зміг-таки знайти собі дружину? Я думала, після моєї відмови ти не наважишся запропонувати стосунки комусь іще. Але ж ні, позарився зовсім на дитину! Ліє, як ти на таке, - зневажливий кивок у бік нерухомих ніг Заремського, - погодилася? Зізнавайся, скільки він заплатив тобі?
Звідки вона знає?! Чи тільки здогадується?
Кинула погляд на чоловіка – на його щоках грали жовна. А мені, тій, що ще годину тому хотіла відкараскатися від Ярослава, зараз раптом стало дуже прикро за таке ставлення до гарного (так, визнаю) чоловіка. Невже його вина, що він не може ходити?
- Я? Погодилася? Та я закохана у нього з тринадцяти років! І просто безмежно щаслива, що Яр звернув на мене свою увагу!
На підсилення своїх слів я прихилилася до Ярослава, поклала руку на його плече, іншою ж провела по його шраму на щоці.
- І знаєш, Оксанко, слава Богу, що ти йому відмовила! Бо в іншому випадку мені б довелося видряпати тобі очі.
У відповідь Харченко тільки пирхнула і пішла геть. До мене долетіло бурмотіння: «Малолітнє стерво!». Ми з чоловіком задумливо дивилися їй услід.
- Я не вимагав, - застережно мовив Заремський хвилю потому, маючи на увазі мої обійми, з яких я досі його не випустила. Я лише усміхнулася, тісніше притискаючись до його боку.
- Ліє, з тобою точно все гаразд? – у голосі почулося справжнє занепокоєння.
- Точно! – засміялася я. – Мені, знаєш, теж хотілося поставити цю зарозумілу сучку на місце.
- Що вона тобі зробила?
- Найголосніше сміялася, коли ти мене принизив.
- Вона була там? - здивовано перепитав Заремський.
- Ти не пам'ятаєш?
- Люба, - поблажливо поглянув на мене Ярослав, тепер вже сам міцніше притискаючи мене до себе і спокусливо погладжуючи моє стегно. - На той час дівчата змінювалися зі швидкістю конвеєра, не бачив сенсу їх запам'ятовувати.
- Але мене запам'ятав? - самовдоволено уточнила я.
- Звісно! Не щодня малеча набивається у фаворитки.
- Агов! Зменш свій запал, принц недороблений! - пирхнула я, стусаючи чоловіка в плече.
Той зі сміхом спіймав мене і всадив собі на руки, лоскочучи. Я ледь стримувалася, аби не верещати, та коли зловила на собі повний злості погляд Оксани, повністю віддалася на волю почуттів. Пручалася і борсалася, аж поки знесилилася, після чого тортури припинилися, і мене ніжно пригорнули до себе. Ще й поцілували у кінчик носа.
- Здається, ми добряче попсували декому нерви, - прошепотів мені на вухо Ярослав.
- Сподіваюся, що так.
- Але скажи-но мені: то ж я принизив тебе тоді, чому мстишся їй?
- На тебе зла я вже давно не тримаю, але дівчина дівчину могла б і підтримати. Як це зробила твоя сестра.
- Не тримаєш, бо, ... - Заремський осікся і кинув мимовільний погляд на свої ноги, на яких я й досі зручно сиділа.
Він що, вважає, що я пробачила його через інвалідність? От смішний!
- ... бо швидко зрозуміла, якою дурепою тоді себе виставила. Твоя насмішка допомогла мені реально подивитися на себе. Та й з Кариною дозволила познайомитися та потоваришувати.
Я спробувала підійнятися з його колін, проте він утримав мене:
- Посидь так ще трохи. Не вимагаю, просто прошу, - додав він з хитрою усмішкою. І продовжив: - Стосовно Карини. Ти казала їй?
- Ні. Ми давно не спілкувалися, бо вона зараз вирушила у круїз.
- Я теж не казав. І зараз розумію, що вона мене просто приб'є, коли дізнається умови нашого шлюбу.
- І що ти пропонуєш?
- Розіграти справжні стосунки.
- Та вона ж знає, як я тебе ненавиділа. Не повірить зроду.
- Від ненависті до кохання - один крок. Тим паче, що до України вона найближчим часом повертатися не збирається, а по відеозв'язку вдавати буде не складно.
- Знаєш, вона й мені голову відкрутить, коли дізнається. Тому я згодна.