10.

У вівторок за вечерею Ярослав поцікавився моїми планами стосовно вечора середи.
- Жодних планів, - мовила у відповідь. – Якщо маєш бажання – можемо провести цей вечір разом.
- Чудово! – з ентузіазмом відповів мій чоловік. – Як ти дивишся на екскурсію обійстям. За гаєм є багато чого цікавого, тож мені хотілося б показати тобі все це, допоки ще не настали холоди.
- За гаєм – теж твоя територія?
- Так, там майже два гектари землі. То як? Згодна?
- Авжеж.
Мені й справді хотілося все роздивитися тут, я вже з балкона бачила, що маєток має велику територію, та й за деревами проглядали якісь споруди, проте пишне листя, яке ще тільки починало жовтіти, не дозволяло роздивитися, що ж саме там знаходиться. Тому пропозицію Заремського я прийняла із задоволенням.
І додому у середу поспішала з запалом, навіть від обіду відмовилася, коли побачила, що Ярослав уже одягнений для виходу на вулицю і чекає на мене. Як не дивно, Євген цього разу не став вдавати квочку, а навпаки підштовхнув мене до сходів, аби я поквапилася переодягнутися. Впоралася за лічені хвилини, схопила легеньку накидку і приєдналася до Заремського. Але той зупинив мене:
- Захопи тепліший одяг.
- Навіщо? Там же тепло!
- Від води завжди тягне прохолодою.
- Від води? – здивовано перепитала.
- Побачиш, - загадково мовив Ярослав.
Справді, мій чоловік мав рацію. Коли ми наблизилися до невеликого лісового озерця, повітря стало прохолоднішим, тож захоплений кардиган ой як знадобився. Я б і від куртки не відмовилася, та не зізнаватися ж? Тому щільніше запахнула поли й перемкнула свою увагу на краєвид, що нас оточував. До озерця майже впритул (за метр до води вона обривалася) підходила широка бетонна стежина – жодних перепадів, тріщин – усе для того, щоб інвалідний візок міг без перешкод наблизитися до озера і дозволити помилуватися пейзажем.
Озеро було зовсім невеличким – метрів до п’ятнадцяти у діаметрі – і мало майже ідеальну круглу форму. Береги його заросли очеретом та довгокосими вербами, подекуди тріпотіли листям вільхи. Але то тут то там виднілися прогалини з піщаним пляжем. На протилежному березі крізь вербові коси проглядали білокорі берізки – мені тут же захотілося туди: подивитися та, можливо, й селфі зробити.
- Ярославе, ходімо на той берег! – і потягла чоловіка за руку на стежину, яка, як я підозрювала, оперізувала все озерце.
- Стій, Ліє! – зі сміхом вирвав свою долоню з мого захвату. – Ну ти й рвучка!
- Що таке?
- Крісло не пройде… - де й сміх подівся. Зараз на мене споглядали сумні очі.
- Трясця… - про це я навіть і не подумала, хоча щойно ж лише подумки захоплювалася продуманим дизайном.
- Не переживай. Ти можеш сама сходити туди, а я почекаю в альтанці.
Заремський махнув рукою кудись вправо, де серед вербового гілля проглядали дерев’яні підпірки. Але через зарості трави роздивитися краще мені було не під силу. Берізки були забуті – мені вкрай необхідно стало дослідити альтанку. Але в той бік вела теж напівзаросла стежина.
- Але ж як?...
- Треба трохи повернутися. Там, нагорі, є прокладена до альтанки стежина.
Точно! Я ж звертала увагу на відгалуження.
Альтанка мене просто зачарувала – простора, шестикутна, вона одним ребром виходила аж у воду. Стояла прямо в озері на бетонних опорах. Я аж перехилилася через поруччя, щоб побачити ті опори. І була спіймана сильними руками.
- Ти що робиш?!
- Роздивляюся, - повернулася я у кільці його рук, аби побачити стурбований вираз на красивому обличчі. Відпускати мене Ярослав не поспішав.
- Ти ж могла впасти! Чому ти така необережна?
- Та нічого б не сталося. Та й озеро не глибоке.
- Озеро не глибоке, але в ньому б’ють холодні ключі, тому воно і влітку не прогрівається, а зараз і поготів.
- Добре, дякую, що застеріг.
Я озирнулася і побачила на одній з лав кошик для пікніка. То он чому Євген не наполягав на обіді! Заремський прослідкував за моїм поглядом і тут же запропонував:
- Може перекусимо? Ти голодна певно після занять?
Зізналася:
- Так, трохи голодна.
У кошику знайшлися холодні закуски та бутерброди – все те, що можна було їсти руками. Але найбільше мене потішив термос із гарячим чаєм, до якого я потягнулася насамперед. Чай виявився аж надто гарячим, проте це не завадило мені гріти холодні пальці об теплу чашку.
- Замерзла? – і знову Заремський все помітив.
- Трохи…
- Повертаємося додому?
- Ні, не хочу! Тут так красиво…
- І що мені з тобою, непослухом, робити? – похитав головою Ярослав і раптом зірвав плед, що вкривав його ноги, і протягнув мені: - Тримай. Закутайся хоч в нього.
Я машинально взяла покривало, що зберігало аромат його тіла, вже й на плечі накинула, але совість змусила зауважити:
- А як же ти? Твої ноги не замерзнуть?
- Я, на відміну від декого, тепло одягнений, - усміхнувся мені.
- Тоді ж навіщо брав із собою плед?
- Ось саме для такої ситуації й узяв.
- Дякую…
Вечір був просто чарівний. Я вже з нетерпінням чекала на чергову нашу зустріч, яку ми тут же, натхненні гарно проведеним часом, призначили на прийдешню середу. Що ж він вигадає наступного разу?