9.

Увесь наступний день, неділю, я присвятила облаштуванню у своїй кімнаті та екскурсії будинком. Ярослав послався на зайнятість і зник у своєму кабінеті. Про мене ж доручив потурбуватися Євгенові. Той справно виконував функції гіда, розповідаючи про будинок та показуючи всі кімнати. На першому поверсі розташовувалися великий хол з широкими сходами нагору, вітальня поєднана з їдальнею, простора кухня, з якої був облаштований вихід як на терасу, так і на задній двір. При чому всі входи не мали порогів і з усіх боків сходи дублювалися пандусом.
Поцікавилася у Євгена:
- Давно цей будинок у Ярослава? Він чудово пристосований.
- Так, він продав свій заміський будинок, бо простіше було побудувати новий, аніж переробити той під потреби людини з інвалідністю.
Тут же, в глибині дому, була й кімната самого Євгена, до якої він мене не пустив, проте запросив звертатися в будь-який час. На другому поверсі, окрім моєї кімнати, знаходився згаданий кабінет, до якого ми заскочили на хвилинку, майже завадили онлайн-зустрічі Ярослава і швидко відступили до коридору. Далі розміщувалися кілька гостьових спалень, які я роздивилася лише побіжно. За ними Євген показав мені великий спортивний зал. І на моє питання, хто в ньому займається, відповів, що всі, хто забажає. Завершувалася екскурсія кімнатою самого хазяїна, розташованою майже напроти моєї. І хоч я думала, що й туди мене не пустять, Євген широким жестом запросив всередину. Я несміливо ступила через поріг, роззирнулася.
Увагу привернуло ліжко - широке, масивне, воно займало левову частку простору спальні. На узголів'ї була прилаштована цікава конструкція - з високого кронштейна звисав ланцюг з прикріпленим на кінці металічним трикутником.
- Це щоб йому було зручніше підійматися чи перевертатися, - відповів на моє німе питання Євген, показуючи на трикутник.
Я кивнула і продовжила роздивлятися кімнату. Вона, як і решта будинку, була оснащена мінімумом меблів: тумба біля ліжка, велика шафа-купе в усю стіну з дзеркалами у ролі дверей - ось і все, навіть жодного стільця. Широкі проходи давали вільний доступ кріслу колісному до будь-якого куточка.
Коло ліжка розташовувалися ще одні двері, які Євген теж прочинив, коментуючи:
- Ванна кімната у Яра, як і у вас, теж індивідуальна.
Я зробила крок у гостинно прочинені двері й вже тут, у занадто просторій кімнаті, дещо зніяковіла, бо побачила набагато більше пристосувань, що служили допоміжними для інвалідності Заремського. Коло унітаза з обох боків виблискували поручні, раковина та дзеркало були вмонтовані значно нижче стандартної висоти, знизу був простір для крісла. В кутку, без усіляких бортиків, було відгороджено місце під душову кабіну, широкі дверцята якої прочинялися, а не розсувалися, як зазвичай. На підлозі в цьому місці я побачила зливний отвір. Тут же, аби не заважати щоденній рутині, стояло пластикове крісло, в якому Ярослав вочевидь і приймав душ.
Я повернулася до Євгена і поцікавилася:
- Навіщо ви мене сюди привели?
- Ви тепер - частина його життя. Це теж, - махнув він рукою в бік оснащення. - Вам треба вчитися співіснувати.
І, не встигла я поцікавитися, з якого б то дива, як чоловік змінив тему:
- Звертайтеся до мене на "ти", будь ласка.
- О, тоді й ти до мене так само, добре?
- Добре. Ти не зголодніла?
Ярослав до нас не приєднався, тож решту часу після обіду я була надана сама собі. Незчулася, коли й заснула, навіть не повечерявши.

Ранком зі своїм чоловіком я не побачилася, зате отримала наганяй від Євгена за пропущену вечерю. Здавалося, чоловік щиро переймається моїм здоров'ям і самопочуттям.
- Добре, Женю. Я зрозуміла. Надалі буду відповідальнішою.
- Я за цим прослідкую! Я б ще вчора на тебе нагримав, проте Яр заборонив тебе турбувати.
Треба ж! Не чекала. До речі...
- До речі, а де він сам? Не спуститься до сніданку? - чомусь хотілося перед виходом перекинутися із Заремським хоч кількома словами.
- Спить. Він вчора майже до ранку проводив переговори з китайськими партнерами. Ледве загнав його до ліжка. Мало мені Яра, так ще й ти, ... - знову почав він свою пісню.
Я ж, щоб не слухати, закинула останній шматок в рота і вже на ходу запиваючи чаєм, вискочила з кухні. І лише в холі зрозуміла, що не знаю, яким чином мені дістатися до академії. Але мене нагнали слова Євгена:
- Не так швидко, я відвезу тебе.

Я спеціально попросила Євгена забрати мене пізніше, аби мати змогу в спокійній обставі розповісти про зміни у моєму житті Ніці, яка ще зранку занотувала, що приїхала я незнайомим автомобілем і одразу ж зажадала подробиць.
І ось тепер, засівши на улюбленій лаві на подвір'ї академії, я переповіла подрузі все, що трапилося зі мною останнім часом, завершивши словами:
- Тож вітай! Перед тобою - Заремська Емілія Вікторівна.
- Принаймні, краще, ніж Галушка, - пирхнула Ніка.
- Ну, дякую, - вдавано образилася я.
Проте дівчина не звернула на мою образу жодної уваги. Натомість уже серйозним тоном поцікавилася:
- Ну, з тобою все ясно, але навіщо це йому?
Я знизала плечима:
- Він не зізнався, а я не дуже то й допитувалася. Але я думаю, що це через те, що... він паралізований, не може ходити.
- І?
- Думаю, йому важко з кимось познайомитися, зав'язати стосунки.
Ніка скептично скривилася і кинула погляд у бік Артема, який саме фліртував з двома дівчатами. Так, якщо подумати, моя версія не витримує жодної критики.
Але ж тоді чому? Мені вже самій стало вкрай цікаво знайти відповідь.
Ніку ж цікавило зовсім інше:
- То тепер ти розійдешся з Русланом?
- З якого б то дива? Наш шлюб – фіктивний, лише для того, щоб допомогти батькові вибратися з боргів.
- І ти вважаєш, що Руслан погодиться?
- Сподіваюся, що зможу його вмовити.
- А із Заремським не хочеш щось замутити?
- Та ще чого!
- Це через те, що він не ходить?
- Частково. А ще – через його нестерпний характер.
А в голові майнула думка, що відтоді, як ми почали тісно спілкуватися останнім часом, я ще жодного разу не бачила прояву нестерпності його характеру. Навпаки, чоловік завжди поводився розважливо і стримано.