8.

На терасі вже очікував накритий на дві персони столик. Проте Заремського ніде не було. Стілець був лише один, тож мені не склало труднощів зрозуміти, де моє місце. Лише одне мене здивувало:
- А ви? - повернулася я до Євгена.
- А я - обслуговчий персонал, ще встигну вам набриднути своєю присутністю, - усміхнувся хлопець. - У вас сьогодні день весілля. Проведіть його зі своїм чоловіком тет-а-тет.
- Але ж ви знаєте, ... - розгублено почала я.
Проте Євген не дав мені завершити:
- Знаю. Але ж святкувати можна не лише закоханим до нестями. Ваше життя змінилося, чому б не почати нову сторінку з приємного?
А він правий! Так і зроблю. Тим паче, що у дверях уже з'явився Ярослав з відерцем льоду на колінах, у якому стояла спітніла пляшка шампанського. І тільки тепер серед усього розмаїття на столі я помітила келихи. Ну що ж, святкуємо!
Євген певно зловив переміну у моєму настрої, бо схвально кивнув, допоміг мені зручно влаштуватися за столом, допоки Ярослав відкорковував пляшку і розливав ігристий напій, а потім зник зі словами:
- Не буду вам заважати. Яре, ти ж впораєшся?
- І не сумнівайся! - усміхнувся мій чоловік. І звернувся вже до мене, підіймаючи келих: - За зміни на краще!
Я з підтримала тост і пригубила напій. Він виявився трохи терпкуватим, з приємною кислинкою та цитрусовими нотками. Я не була експерткою у винах, проте мені здалося, що це явно якесь колекційне. Таке можна було б пити, святкуючи якусь визначну подію, але аж ніяк не укладання фіктивного шлюбу. Але, знову ж таки, хто я така аби судити?
Їсти насправді не хотілося, тому я поклала собі трохи салату, в якому більше колупалася, аніж по-справжньому їла, на відміну від Заремського, апетиту якого можна було тільки позаздрити. Ярослав це помітив, бо зауважив:
- Вибач, що змусив тебе скласти мені компанію за їжею. Бачу, ти зовсім не голодна.
- Не будь про себе такої високої думки! - пирхнула у відповідь. - Я сама захотіла, тобі б не вдалося мене, як ти кажеш, "змусити"!
- В такому випадку, радий, що тобі приємна моя компанія, - широка, задоволена усмішка знову осяяла його обличчя.
- Насправді, я не настільки добре тебе знаю, аби отримувати задоволення від твоєї компанії, - прагматично зазначила я, бажаючи одразу ж розставити всі крапки над "і". - Але ж треба спілкуватися, якщо ми вже живемо разом. Та й спільний вечір на цьому тижні буде зараховано.
Усмішка сповзла з його обличчя. Я щось не те сказала?
- Дякую за чесність, - сухо мовив він, опускаючи погляд у свою тарілку та посуваючись у своєму кріслі.
Думки в моїй голові заметалися в пошуках способу виправити ту тяжку атмосферу, що запанувала за столом. Проте Ярослав першим порушив тишу:
- Стосовно спільних вечорів. Прошу тебе хоча б за добу до того попереджувати, що наступний вечір ми проводимо разом. Аби я зміг підготуватися заздалегідь. Домовилися?
- Так. Одразу ж хочу зазначити, що у вівторок, четвер та суботу у мене заняття у хореографічній студії. У ці дні я, скоріше за все, буду виморена і не здатна на продуктивне спілкування.
- З вівторком і суботою цілком згоден. У ці дні мені теж не до того.
- Ще у п'ятницю ми з друзями ходимо відпочивати, тому теж не вийде. Як ти дивишся на середу або неділю?
- Позитивно. Тож коли наступного разу?
- У вівторок скажу точно, добре?
- Так, звісно, - серйозно кивнув Заремський, а далі знову потягнувся за пляшкою і наповнив наші келихи. Підняв свого зі словами: - За взаєморозуміння!
Якщо їсти мені й справді не хотілося, то чудове шампанське я пила із задоволенням, навіть почала потроху п'яніти. Розмова перейшла на якісь незначні дрібниці, ми обговорювали все підряд, не торкаючись по-справжньому серйозних тем. Було приємно ось так розслаблено потягувати смачний напій і слухати низький голос співбесідника. Я й незчулася, як надворі піднявся холодний, пронизливий вітер. Лише якоїсь миті здригнулася, розуміючи, що добряче замерзла, попри теплий светр, який я обрала для вечері.
- Холодно? - чуткий Ярослав знову вловив переміну. - Зараз я принесу плед.
Він не дуже вправно від'їхав від столу, а я подумала, що не гоже ганяти скаліченого чоловіка. Я й сама в змозі взяти собі плед.
- Чекай, - покликала я Заремського, підводячись. - Давай краще я схожу. Скажи, де він лежить. Може й для тебе захопити?
- Сядь, - сердито наказав чоловік і на кілька митей пропав у будинку. Повернувся з двома теплими ковдрами, одну накинув мені на плечі, іншою замотав свої ноги. І коли знову розмістився за столом, після тяжкого зітхання розпочав:
- Я, звісно розумів, що ця розмова необхідна, проте сподівався уникнути її хоч сьогодні. Але бачу, що доведеться окреслити кордони прямо зараз.
Кордони? Про що він?
- Я користуюся кріслом колісним, бо маю травму хребта, а тому частково паралізований - не відчуваю нижніх кінцівок. Проте це зовсім не означає, що я цілком безпорадний. Навпаки, я можу впоратися з більшістю задач, як і здорові люди. Не треба потурати моїй інвалідності, я цілком здатен подбати про себе та свою дружину. А в тому, що я зробити не зможу, мені допоможе Євген. Тож тобі нема потреби підскакувати при кожному моєму рухові. Просто не звертай уваги на мій спосіб пересування.
Майже ті самі слова, що мені говорив і Євген нещодавно. Але чому ж він тоді обрав для себе автоматизоване крісло? Не по статусу крутити колеса? Чи, може, насправді у нього все ж таки більш значне ураження, яке не дозволяє зовсім вільно користуватися кріслом активного типу, попри цілковите володіння руками? Якби ще зрозуміти, що там у його голові насправді?
- Вибач, якщо я був дещо грубий, - бачачи мій кислий вираз обличчя, додав Ярослав. - Я зовсім не хотів тебе образити.
- Я не образилася. Навпаки, вдячна за чесність, - повернула йому його слова. - І за розгорнуту відповідь.
Приязна атмосфера, яка все ж на деякий час запанувала за столом, знову зійшла нанівець, тому я просто послалася на втому і попросилася піти. Ярослав не заперечував, як і не пропонував провести мене. Ну звісно, гвинтовими сходами дістатися значно швидше. Піднялася і спіймала його погляд, повний очікування. Що він хоче? І тут згадала: він же просив цілувати його у щоку на прощання. Усмішка торкнулася моїх губ, коли я схилилася до відверто підставленої правої щоки зі шрамом. Знову залишила свій доторк якраз на поверхні шраму, отримуючи якесь збочене задоволення від блаженного виразу його обличчя.
Уже відвернулася, коли мою долоню схопили в полон.
- Ти підеш сходами, чи, може, я? ... - Заремський осікся, очікуючи мого рішення.
Я не могла впізнати в цьому боязкому і нерішучому чоловікові переді мною того зарозумілого і нестерпного Заремського, з яким познайомилася кілька років тому. Невже то аварія та набута інвалідність так його змінила? Спіймала себе на думці, що з таким милим Ярославом я зовсім не проти познайомитися ближче.
- З радістю піднялася б ліфтом разом з тобою.
Долоню мою так і не випустили аж до самісіньких дверей. А вже там, тягнучи за неї, змусили схилитися і вже самі поцілували мою щоку. Ближче до вуха, викликаючи сироти на всій лівій стороні мого тіла. Овва! Зовсім не готова до такої реакції свого організму, я зім'ято попрощалася і майже втекла до своєї кімнати.