6.

Скоро Ярослав зміг опанувати себе і повернувся до мене:
- Дякую за допомогу, але легкого поштовху було б досить.
- Вибачте.
- Пусте, - відмахнувся від мене Заремський. - Звернімося, краще, до нагальної теми. Як я можу зрозуміти, ви погодилися на мою пропозицію щодо заміжжя?
- Скажімо так: не заперечую, проте для остаточної згоди мені необхідно більше інформації.
- Саме для цього я й покликав вас сюди. Аби уникнути зайвого тиску. Отож, я пропоную вам укласти зі мною фіктивний шлюб. Хотів би дізнатися, які умови виголосив ваш батько і чи прийнятні вони для вас?
- Татко говорив, що ви не наполягатимете на виконанні подружніх обов'язків.
- Все правильно.
- Ще він казав, що я повинна переїхати жити до вас. І моїм навчанням опікуватиметеся теж ви. І з друзями спілкуватися не заборонятимете. І хобі...
- Яке у вас хобі?
- Танцювальна студія. Ви ж не заборонятимете?
- Ні. Не переймайтеся. Це все?
- Я щось забула? Наче перерахувала те, що мені говорив татко.
- Є ще кілька умов. Перше: один раз на тиждень у зручний для вас день ми проводимо вечір разом.
- Навіщо?
- Така моя забаганка.
Дивно. Але нічого страшного я в цьому не бачила, тим паче, що він пропонує вибір мені, а тому:
- Добре, я згодна. Ще?
- Друге: ви супроводжуєте мене на всіх офіційних заходах, де моя присутність вкрай необхідна. Не лякайтеся, таких набереться не більше шести-семи протягом року - я сам їх страшенно не люблю, тому намагаюся уникати. І на цих заходах я б хотів, аби ви поводилися, немов справжня дружина - не треба моїм партнерам знати сутність наших стосунків.
Певно мої нажахано розширені очі змусили його усміхнутися і пояснити:
- Нічого, що б виходило за межі звичайного приязного спілкування. Поцілунків та обіймів від вас ніхто не вимагає. Але якщо ви самі виявите ініціативу...
Ото вже ні!
Але потрібно на це щось відповідати:
- І на цю умову я теж згодна.
- Тоді, третє: я не заперечую, аби ви спілкувалися з друзями, і чоловічої статі теж, проте я повинен знати де ви перебуватимете з ними.
- Ніби таточко, - єхидно зауважила я.
- Я беру на себе відповідальність за ваше життя, тому вважаю прийнятним встановити певні рамки.
Ну, мабуть, це й справді було б прийнятним, тому з цією умовою я теж погодилася.
Заремський додав:
- І ваші друзі повинні знати, що ви тепер заміжня. Якщо захочете, можете не казати, за кого саме вийшли заміж, або ж розповісти їм, що шлюб фіктивний, але про наявність у вас чоловіка вони повинні знати.
Погодилася й з цим, тим паче про шлюб і так довідаються, коли я з'явлюся поряд з ним на першому ж заході.
- Четверте, - продовжував Ярослав. - Ми можемо розірвати шлюб, коли ваш батько виплатить мені позику, але не раніше, аніж через рік.
- Чому ви наполягаєте на цілому році?
- Це ще одна забаганка. Та й не впорається ваш татко скоріше.
- Скільки грошей ви позичите батькові?
Від названої суми у мене голова пішла обертом. Невже все настільки погано, що таткові необхідна така купа грошей? Який рік? Та він і за два навряд чи впорається! Здається, я попала! Але ж і відмовити вже не можу, бо хай би там позика, бізнес. Але кинути навчання? Ніколи! Тому погоджуємося й з четвертою умовою.
- П'яте: весільну церемонію проведемо скромну, лише ми та свідки. І ніякого бенкету, звісно ж.
І тут наші бажання збігаються: я б хотіла, звісно, пишне весілля, проте з коханим чоловіком. Тож і справді тут обійдемося простою реєстрацією.
- Це все? - з надією запитала я.
Але Заремський заперечно похитав головою:
- Залишилася остання умова.
Господи! Та скільки ж їх у нього?!
- Яка?
- Перейдімо вже на ти. Наречені ж, як-не-як, треба звикати до тісного спілкування. Згода, Еміліє?
- Згода, Ярославе.
- То ти вийдеш за мене?
І, де не візьмись, у його долоні з'являється оксамитова коробочка з неймовірно красивою каблучкою.
- Вибач, що не можу стати на коліно...
- Пусте, - запевняю його. - Так, я стану твоєю дружиною, - погоджуюся. І протягую руку, аби він надягнув обручку мені на пальця.
Заремський слухняно просуває мого пальця - каблучка ідеально сідає. А потім він робить щось зовсім неймовірне: припадає вустами до мого зап'ястя. І знову старомодно, але так ефектно!
Отямитися не встигаю, як він керує:
- Клич батьків, підпишемо договір.
З батьками ми ще раз перевіряємо всі зазначені умови, доходимо згоди по кожному пункту і попередньо укладаємо договір. Уже завтра татко з Ярославом підуть до юриста і нотаріально затвердять угоду. Ось і все, вже за тиждень я стану Заремською Емілією Вікторівною. Ну хоч прізвище у нього більш доречне, аніж моє дівоче...
Узгодивши договір, мої батьки знову залишили нас наодинці. Заремський, не роздумуючи, одразу ж зателефонував до свого помічника:
- Євгене, я вже завершив. Чекаю на тебе. І зайди, будь ласка, до будинку, виявляється, тут теж необхідна твоя допомога.
Це він про злощасний поріжок?
Я зціпила зуби від розчарування. А хоча чого я очікувала? Що він ще раз довіриться мені? Та це ж не безстрашний Артем, який не боїться нічогісінько. Звісно, що Ярослав переживає за збереження свого здоров'я та гідності. І я ніяк не зможу довести йому, що усвідомила свою помилку і більше не допущу такого фейлу.
А Ярослав тим часом знову звертається до мене:
- Хотів би попрощатися з тобою до приходу Євгена. Можна поцілувати тебе у щоку?
- Ох, але ж ти казав, що не вимагатимеш поцілунків.
- Я й не вимагаю. Лише прошу. Ти вільна відмовити. Але це лише дружній доторк, певен, ти, як і більшість молоді, так вітаєшся та прощаєшся зі своїми друзями. Сподіваюся, ми теж потоваришуємо. Міг би стояти, і не питав би - просто поцілував, та й по всьому. А в такому положенні, - він кивнув на свої ноги, - не дотягнуся.
Щось я сьогодні зовсім поступлива, але я й справді хотіла б, аби між нами з Ярославом запанували товариські стосунки. Тому, переборюючи збентеження, наблизилася до нього і сама поцілувала його у щоку. У праву, ту, на якій був уже посвітлілий шрам. Саме у шрам і поцілувала, хоч і сама не зрозуміла цього. Усвідомила, лише коли побачила крайнє здивування у погляді Заремського. Певно мало хто бажає доторкатися понівеченої частини його обличчя.
Незручність розвіялася з приходом Євгена.
- Еміліє, це мій помічник Євген, думаю ти пам'ятаєш його.
- Так, звісно, - я приязно усміхнулася хлопцеві.
- Євгене, це моя майбутня дружина, Емілія Вікторівна.
- Ой ні! - замахала я руками. - Ніяких по батькові. Просто Лія. Ти, Ярославе, теж можеш мене та називати.
Майбутній чоловік усміхнувся:
- Добре, тоді просто Лія. Але на людях - офіційне звертання. Все так само як і зі мною.
- Добре, Яре. Радий повторному знайомству, Ліє. Йдемо?
- Так. До зустрічі, наречена, - кивнув мені Ярослав.
- Я проведу вас, - кинулася я, та була зупинена.
- Не варто.
Та ще і Євген, який вже став за спиною Заремського, застережно похитав головою.
Чому так?
Все просто: Ярослав не хотів, аби я бачила, як Євген допомагає йому спускатися сходами з допомогою переносного пандуса.