5.

У обідній залі Заремський розташувався поряд і, взявши на себе обов'язки, стежив за наповненістю мого бокала та тарілки. Це виглядало дещо старомодно, проте викликало замилування. Подумалося, що Руслан ніколи не поводився так за столом, навпаки, вимагав до себе максимум моєї уваги. Але ж я ніколи й не просила його про це.
Зробила ще одне цікаве спостереження: Ярослав цілком вправно міг володіти обома своїми руками. Чоловік впевнено тримав столове наряддя, не боявся тягнутися кудись чи нахилятися, демонструючи повний контроль над верхньою частиною свого тіла. То чому ж він не користується кріслом активного типу?
До такої цікавості мене підштовхнули знання, отримані вже в академії. Там зі мною у групі навчався хлопець, Артем, який теж мав параліч нижніх кінцівок. Проте більш рухливого та активного молодика ще треба було пошукати. Саме він без приховування, а іноді навіть і з непотрібними деталями, познайомив нас, його одногрупників, з особливостями своєї травми, розповів про свої можливості (майже необмежені, як виявилося), навчив правильній термінології. І ніколи не забороняв нам питати про все, що цікавить. Так ми дізналися, що таке спастика, навчилися поводитися з кріслом, правильно надавати допомогу (якої насправді він майже не потребував). На запитання, навіщо це йому потрібно, ми почули веселий сміх і дивовижну відповідь:
- Аби ви звикли до мене і не дивилися, немов на інопланетянина.
Звикнути-то ми звикли, але Артем ще й досі продовжував нас дивувати своїми вибриками: то в гори з наметом піде у похід, то у марафоні участь візьме, то на повітряній кулі у небо підійметься, то ще щось неймовірне вигадає. І все ж задумане йому вдавалося! Тож коли ми дізналися про його захоплення баскетболом, то взагалі не надали цьому великого значення, грає - то й нехай.
Від Артема я й дізналася, що ті, у кого низький рівень травми, обирають крісла активного типу, бо вони дозволяють отримати максимум свободи й незалежності, на відміну від неповороткого крісла з електроприводом. І відповідно, люди з низьким рівнем травми відмінно володіють верхньою частиною тіла, що я й занотувала, спостерігаючи за поведінкою Заремського. То чому не "активка"?
Хоча, звісно, порівнювати двох чоловіків було б неправильно: на відміну від Артемової, про травму Ярослава я й досі не знала анічогісінько. Навіть попри дружбу з Кариною.

За столом не промовили й слова про майбутній шлюб, торкалися лише нейтральних тем, а от коли вечеря завершилася, татко запропонував пройти до його кабінету та узгодити деталі. Проте Заремський вніс свою пропозицію:
- Я б хотів обговорити деталі з самою Емілією, а вже потім переходити до укладання угоди. Ви не заперечуєте? - повернувся він до мене.
Почувши його пропозицію я зовсім обімліла: страшно було залишатися з ним наодинці. І хоч я усвідомлювала, що страх мій безпідставний, та вдіяти з собою нічого не могла. Але десь краєм свідомості розуміла, що дійсно буде краще, якщо ми поговоримо без свідків, а тому спромоглася кивнути у відповідь.
- Куди б ми могли піти, аби поспілкуватися? - запитав Заремський у тата.
- До мого кабінету. Лія вас проведе.
І знову його рука обхоплює мою долоню. Тільки тепер він тримається трохи позаду, бо шлях йому незнайомий і попереду ніхто не йде, як було з обідньою залою до того. А я почуваюся все більш ніяково, і стосовно його інвалідності теж. Ні, хоч як не старався Артем викорінити бентежність перед будь-якою людиною у кріслі, всі успіхи стосувалися лише його самого – як виявилося, на решту цей досвід не поширювався. Зараз мені було так само незручно, я так само не знала, що казати й що робити, аби якось не образити супутника. Тому обрала мовчання.
Ніяковості не зменшив і ще один момент: вхід до таткового кабінету перегороджував доволі високий поріжок. Якби це був Артем, то проблем би не було - він би просто поставив своє крісло на баланс на великі задні колеса і так перескочив через перешкоду. Що робити з величезним кріслом Заремського я не мала жодного уявлення.
Та все ж попередила:
- У татковому кабінеті є високий поріг.
І, оскільки ми наблизилися до дверей, показала на перешкоду. А далі запропонувала:
- Можемо піти до будь-якої іншої кімнати.
Ярослав кинув погляд на перепону, потім повернувся до мене:
- Він не такий вже й високий. Моєму кріслу цілком під силу його переїхати. Тільки необхідно, аби ви трохи підштовхнули його ззаду. Якщо це не обтяжливо для вас.
- Абсолютно ні. Я допоможу вам.
Проблеми в тому, щоб допомогти, я дійсно не вбачала. Артем і до цього нас привчив. Та от тільки я не врахувала, що одногрупник просив про допомогу лише в тих випадках, коли необхідно було докласти значних зусиль. А от Заремський сказав "трохи". Я ж штовхнула зовсім не трохи, тому крісло з чоловіком пролетіло аж пів кімнати, перш ніж загальмувало, вдарившись об татків стіл.
Пролунала лайка, Ярослава підкинуло у кріслі, майже викинуло з сидіння. Тож тепер чоловік обома руками вчепився в стіл, аби не дати собі впасти. Першим поривом було кинутися на допомогу, проте я не певна була, що зможу його втримати, і замість допомоги не зроблю ще гірше. Та й Заремський уже зміг підтягнутися та закинути себе назад на сидіння. От і добре! Було видно, що чоловікові необхідний час, аби опанувати себе, та ще й ноги затрусилися від спастики. Отож він добряче понервував через мою необачність. Так і хотілося, за його прикладом, висловитися нецензурною конструкцією, та я себе стримала.