4.

Наступного дня в університеті я блукала, немов сомнамбула, мало що помічала, ще менше на що реагувала. Краща подружка Ніка ще намагалася мене розворушити, проте під кінець навчальних занять і вона покинула цю невдячну справу. А я просто не могла до пуття усвідомити ті кардинальні зміни, які на мене очікують у найближчому майбутньому. Заняття у танцювальній студії вирішила пропустити, чим викликала ще більше здивування у подруги, бо завжди намагалася не прогулювати заняття без очевидної поважної причини.
Сьогодні ж лише попрохала у Ніки:
- Передай матусі (яка вже довгий час була нашим хореографом), що наступного разу я викладуся на повну.
- Та я-то передам. Але ти будеш винна мені до-овгу розповідь з усіма подробицями!
- Все що забажаєш, люба. Але дай мені остаточно розібратися з тим, що відбувається у моєму житті. І тоді я все тобі розповім.
- Біжи вже! Ви з Русланом сьогодні зустрічаєтеся?
- Ні, у нього якісь справи з друзями.
І дякувати Богу за це, бо порозумітися з моїм бойфрендом було б вкрай складно.
З Русланом ми зустрічалися уже понад рік, що можна сміливо вважати серйозними стосунками. Про майбутнє ми ще не замислювалися, просто проводили час разом, насолоджувалися молодістю та свободою. Хлопець рідко коли звітував мені про те, що він робить, коли ми не разом, та мене це не дуже й бентежило. Єдине що мало значення, так це те, як нам добре, коли ми разом. А от сам Руслан дуже прискіпливо ставився до мого проведення часу без нього. Мені, звісно, такий контроль був не дуже до вподоби, проте я швидко навчилася відвертати його увагу від цієї теми. І відтоді у наших стосунках панувала повна ідилія. Отож всім довкола було зрозуміло, що ми, скоріше за все утворимо міцне подружжя, бо хлопець і його заможна сім'я відповідали усім татковим стандартам стосовно обранця для своєї доньки.
А до речі! Мій батько має тісні партнерські стосунки з батьком Руслана. Чому не попросить про допомогу його?

Увечері я не могла знайти місця від хвилювання. Чого? – аби хто взяв та й спитав. Мені аж ніяк не подобався зарозумілий Заремський, попри теплі спогади про нашу останню зустріч. Я знала аж занадто багато про його жорсткий спосіб ведення справ, про його непримиримий характер, про впертість та сильну волю. Від Карини, звісно ж. Але вона підносила всі ці риси як переваги свого талановитого брата. Я її не переконувала, проте дивилася на це з іншого боку.
Хвилюватися сьогодні я не повинна була ще й тому, що чоловік, принаймні зі слів татка, чітко і ясно вказав на можливі стосунки у нашому шлюбі, які мене цілком влаштовували. А все ж хвилювалася, та ще і як!
Зрештою татко, який до цього спостерігав за зображенням з камери нагляду, кинув:
- Приїхав, - і швидко пішов назустріч гостю.
Мама ще раз оглянула мене, розправила уявні зморшки на моїй дизайнерській сукні та майже силою всадила мене до крісла, що розташовувалося якраз напроти входу до вітальні, аби тільки я припинила мелькати перед носом. Доклала максимум зусиль, аби вгамувати емоції, тож тепер впала в іншу крайність: завмерла без руху у кріслі, боялася навіть глибоко вдихнути.
А чоловіків все не було. Та де ж вони?! Вже й мама почала нервувати, коли коло виходу на задній двір почулася метушня. Точно! Заремському й досі не здолати високі сходи перед центральним входом! Але ж і позаду будинку теж є сходи. Як він?...
- Ярославе Олександровичу, ви впевнені, що я вам більше не потрібен? - пролунав смутно знайомий голос. Здається, то був Євген, помічник. Він ще й досі працює на Заремського?
- Ні, Женю (вгадала!). Сподіваюся, що у будинку мені не доведеться дертися сходами? - у відповіді мого нареченого (досі не можу повірити!) почулися жартівливі інтонації.
То он як він здолав перепону! Бідолашний...
- Що ви! Більше жодних сходів! - підлещувався мій татко. Треба ж! Я й не думала, яким впливовим став Заремський, бо з людиною, яка стоїть нижче нього по соціальних сходах, мій татусь спілкувався б зовсім іншим тоном. - Вибачте, ви настільки самостійний, що я просто випустив з голови...
- Досить. Євгене, можеш займатися своїми справами. Коли ти мені знадобишся, я зателефоную. Вікторе, чи не час приєднатися до ваших дівчат?
Ух, як він розпоряджається!
У тиші, яка запанувала потому, чітко пролунало дзижчання автоматизованого крісла колісного. Секундою потому чоловіки з'явилися на порозі вітальні.
- Ярославе Олександровичу! Рада вас вітати в нашому домі, - кинулася до гостя моя мама. - З вами щось трапилося, що ви...
Що з ним не так? Наче ж такий, як і був три роки тому, коли ми востаннє бачилися. Тільки здоровіше виглядати став. Міцний, широкоплечий, на щоках грає рум'янець. То чому мама вважає, що з ним щось трапилося?
Чоловік безцеремонно перебив її:
- Все добре. Так просто... зручніше.
- Оу, ну тоді проходьте та влаштовуйтеся, вечерю скоро подадуть.
Чоловік окинув поглядом вітальню, побачив мене у кріслі коло каміна і впевнено скерував свій громіздкий засіб пересування в мій бік. Здавалося, той самий, що був і три роки тому, або ж ідентичний, бо подробиць вигляду його колишнього крісла я в голові не тримала. "Припаркувався" поряд і подарував мені приязну усмішку:
- Привіт! Радий вас бачити, Еміліє.
Я не була тієї ж думки, проте у відповідь теж усміхнулася (не певна, що вийшло) і хитнула головою, сподіваючись, що мені дадуть спокій.
- Як ваші справи? - Ярослав не здавався у спробах зав'язати розмову.
Що ж, доведеться підтримувати:
- Все добре. А ваші?
- Теж нівроку. Як ваше навчання? Це ж розпочався останній рік?
- На здобуття ступеня бакалавра - так, але я планую вступати до магістратури.
- Похвальне прагнення. Що ви вивчаєте?
- Дизайн інтер'єру. Архітектура.
Продовжити нам завадило запрошення до вечері, яке виголосила мама.
- Еміліє, чи можу я супроводити вас до столу? - галантно запропонував Заремський, протягуючи мені свою ліву долоню, а праву опускаючи на джойстик.
Відмовити йому було б верхом невихованості, тому я, придушивши бентежність та тремтіння, вклала свою все ж тремтливу руку до його долоні. Пальці міцно стисли мою руку і повели вперед. Я ще встигла спіймати мамин задоволений погляд, коли вона підхопила татка під руку і першою вийшла з вітальні.