3.

Дуже скоро мені набридло спостерігати за переміщеннями гостей, розмов я їхніх почути не могла, а тому зайнялася цікавішими справами - чатом у новенькому смартфоні з подругою, з якою ми разом навчалися та відвідували танцювальну студію. Такий спосіб згаяти час виявився дуже вдалим, я й незчулася, як надворі почало сутеніти. Чатилася б і далі, та мене перервала покоївка.
- Пані Еміліє, вас шукає ваша мати, - звернулася вона до мене.
Серйозно? І що вона від мене хоче? Вечірка ж у самому розпалі!
Я слухняно спустилася з горища та зайшла до вітальні, де мама вже протоптала доріжку від нетерпіння.
- Господи, Ліє, де тебе носило?! Подивися, який у тебе вигляд! Як тебе отаку можна показувати гостям?
- Але ж вечірка не передбачає моєї присутності? - здивувалася я.
- Обстава змінилася! Маємо гостя, який не може брати участь у веселощах, але чомусь не поспішає покидати наше зібрання. Як хороші господарі, ми не можемо полишити його наодинці, але й решту гостей треба розважати. Тому ми з татом вирішили, що ти могла б скласти компанію нашому гостю. Отож, мерщій приводь себе до ладу, в тебе є максимум чверть години.
- Скажи хоч, кого мені розважати?
- Ярослава Заремського, - як грім серед ясного неба прозвучали слова.
Приводила себе до ладу я на автоматі - з голови не йшло прізвище гостя. А тіло трусилося від знервованості. Ні, звісно ж я була навчена розважати найвибагливіших гостей - викладач етикету вбив мені в голову всі можливі знання. Але ж то був Заремський! Як себе поводити? Як взагалі поглянути йому у вічі? Про те, що нещодавно сама хотіла просити у нього вибачення, зараз навіть і не згадала!
Впоралася швидше виділеного часу і знову спустилася вниз. А там мама вже перехопила ініціативу і поволокла мене до басейну, де в тіні дерева коло столу розташувався наш проблемний гість.
- Ще раз вітаю, Ярославе Олександровичу! - звернулася до нього мама. - Дозвольте вам представити мою доньку Емілію.
- Ми вже були представлені, - рівним голосом відповів Ярослав. Але по його очах я бачила: він пам'ятає!
Мама задоволено кивнула та поспішила до решти гостей. Я ж тепер вже сама звернулася до чоловіка:
- Доброго вечора! Не заперечуєте, якщо я складу вам компанію?
- На ваш розсуд, - байдуже знизав плечима Ярослав.
- Бажаєте чогось випити? Я можу принести.
Сердитий погляд у мій бік, злі слова:
- Що, вже більше не прохаєте мене принести вам вина? Як галантний кавалер я вже не годжуся?
- Не певна. Але зараз я виступаю у якості привітної господині, тому й пропоную напої.
- Тобто я був нечемним господарем? - хмикнув гість.
Воістину, його настрій змінювався з космічною швидкістю. Щойно злився на весь світ, тепер майже усміхається. Як же стриматися від колючих коментарів?
- Вам судити. То як?
- Сидіть вже. Євген принесе, - Ярослав кивнув в бік помічника (це вже точно). - Що будете пити?
- Якийсь відсвіжний безалкогольний коктейль, якщо вам не буде важко, - попрохала я чоловіка, який на вигляд видавався не набагато старшим за мене.
Євген чемно вклонився і повернувся до свого начальника:
- А вам, Ярославе Олександровичу?
- Води з льодом.
Ще один уклін і помічник зникає за рогом.
А я майже втрачаю дар мови, коли чую наступні слова Заремського:
- Еміліє, хотів би попросити вибачення за свою тодішню поведінку.
Здивовано переводжу погляд на його обличчя, занотовую ледь помітну усмішку на його вустах. А ще вперше за чотири роки, що ми не бачилися, я маю змогу роздивитися всі деталі його нової зовнішності. Дійсно худий, змарнілий, як я і запримітила раніше на горищі. Враження підсилюють червоні шрами, один з яких розсікає праву частину лоба і ховається у волоссі, а інший спотворює праву ж щоку ближче до вуха і щелепи, переповзає на шию і теж ховається, але вже у вирізі сорочки. Серце стискається від думки, скільки всього йому довелося пережити.
Та вигляду не подаю, натомість безтурботно відгукуюсь:
- О! Та я теж добра була! Вдавала з себе принцесу блакитної крові!
Усмішка на його обличчі стає ширшою, слова бальзамом проливаються на моє серце:
- Ви тоді були зовсім юною, а юності властивий максималізм.
Все-таки Карина мала рацію - він і справді може бути милим.
- Дякую, - щиро усміхнулася я у відповідь. - Ваші слова мене дуже потішили.
- Навзаєм.
І замовкли. Попередня тема вичерпалася, наступна все ніяк не йшла до голови. Вирішила звернутися до завчених:
- Як вам наш маєток?
- В будинок мені потрапити не вдалося, а от сад викликає захоплення.
- Приємно чути від вас такі слова. А чому не вдалося потрапити в будинок? Вас не запросили?
І знову блискавична зміна настрою - від розслабленості до чергового витка злості:
- Та ви знущаєтеся?!
Від такого перепаду я таки втрачаю мову. Що я сказала не так?
- І справді, не розумієте? - голос все ще дзвенить від злості, та до неї вже домішується якась інша емоція. Цікавість?
У відповідь лише хитаю головою.
- У вас перед входом розкішні сходи, які мені останнім часом аж ніяк не здолати.
Переводжу погляд на його засіб пересування і розумію, що він правий. А я ж навіть і не подумала...
- Перепрошую, я просто ніколи не мала справи з людьми, що не можуть ходити, тому просто не могла й уявити...
- Це ви мене знову вибачте. Мені все ще складно дається прийняття свого нового положення. І цього крісла...
Я знову поглянула на крісло, тепер вже детальніше роздивляючись і невеликі, але масивні колеса, широку основу, на якій з допомогою якихось хитромудрих пристосувань тримається саме сидіння, підлокітники з джойстиком управління з правої сторони, високу спинку, на яку можна розслаблено відкинутися, що зараз і робить Ярослав.
І сама від себе не очікую наступних слів:
- До речі, класна тачка!
Здивування у його погляді змішується з теплою усмішкою:
- Ви так вважаєте?
- Беззаперечно!
Тепер вже мій співбесідник впадає в задумливість. Ледь помічає, як Євген ставить перед ним склянку з водою, погляд спрямований вдалину. Та що ж таке?! Як мені знову привернути його увагу? Чому нічого з того, чого мене вчив викладач з етикету, не є прийнятним у даній ситуації? Але Ярослав вже переводить свій все ще задумливий погляд ясних очей на мене і видає вже зовсім неймовірне:
- Послухайте, Еміліє, вам зовсім не потрібно мене розважати. Я цілком спроможний розважити сам себе. Та й чекати вже залишилося недовго, скоро підвезуть документи на затвердження і я можу з чистою совістю покидати ваш гостинний дім.
То он чому він вирішив затриматися! Мені б прийняти його пропозицію, та язик вже сам відповідає:
- Спілкування з вами зовсім не обтяжує мене. Навпаки, я б хотіла скласти вам компанію аж поки не привезуть ваші документи.
- Можливо, ваші слова й не зовсім щирі, але спроба підтримати мене зараховується. Дякую.
- Та що ви про себе думаєте! - пирхаю я. От же самовпевнений півень!
Пориваюся підскочити, та раптом мою долоню накривають теплі пальці, змушуючи облишити будь-які спроби поворухнутися.
- Вибачте, знову я вас образив. Мені дуже приємно з вами спілкуватися, тож, якщо моя компанія й справді вас не обтяжує, я б з радістю провів решту часу разом.
І ми таки проводимо разом ще близько години, спілкуємося на нейтральні теми, час від часу жартуємо, включаємо до своєї розмови Євгена, який теж виявляється чудовим співбесідником. Час спливає непомітно, тож коли Євген відходить, аби забрати папери, я відчуваю ірраціональне бажання подовжити наше спілкування, відтягнути мить розставання...