ГЛАВА 30. Саша чи Саша?

ГЛАВА 30. Саша чи Саша?

          Мокрий листопад в Івано-Франківську зробив столицю Прикарпаття схожою на Туманний Альбіон. Щодня дріботів дрібний дощ. Зрідка він зупинявся, немов сірі хмари брали невеличку паузу, щоб після перерви з новими силами повернутися з черговою порцією мокроти. Ввечері за всякчас, щось схоже на дуже густу пару, опускалося на місто. Огидна мжичка припорошувала крихітними краплями волосся, одяг, шкіру обличчя й рук.

          Ця сірість і холод, яка огорнула усе довкола, оселилася у моїй душі також. Тягар смутку важкою ношею ліг на плечі і не давав вільно вдихнути на повні груди.

          Я весь час обдумувала пропозицію Алекса. Згадувала Сашку в клубі. Порівнювала цих двох абсолютно різних Олександрів. Я кохаю Федоріва, шалено і нестримно! І мені жахливо боляче від того, як він обійшовся зі мною. Його безпідставні ревнощі змусили мене сумніватися в його вірності. Серце розривалося на частинки від суму, розлуки, образи, бажанню опинитися у Сашкових обіймах. Його також можна зрозуміти. Коли він побачив мене з Алексом – йому також було боляче. І він так само, як і я, засумнівався в моїй вірності. Ох, як все заплутано! Останні події, що відбулися між нами, ще й досі не вирішені і висять над моєю головою, як Домоклів Меч.

          А Шульга – це ідеальне уособлення благородного джентльмена. Турботливий, розсудливий. Виважений. Надійний. І до біса сексуальний! Тільки після його пропозиції я зрозуміла, що він мені подобається як хлопець. Що він для мене більше, ніж просто друг.

           Саша чи Саша? Кого обрати? Душа і серце належать Федоріву, а мозок і твереза свідомість вказує на користь Шульги.

           Алекс дав мені на роздуми три дні. І увесь цей час я зважувала усі «за» і «проти». І на свій подив, шальки ваги були на боці Алекса, а не Сашки. Самим коханням ситий не будеш. Та й не готовий Сашка до серйозних відносин. Ех, якби Сашці усі ті якості, що є у Алекса! Я б нізащо й ніколи у житті не обдумувала ніяких сторонніх пропозицій від інших хлопців!

          Я більше не телефонувала Сашці і не писала. Після того вечора в клубі пропала охота доводити свою невинуватість. Якщо захоче – сам мене набере. Усе, що я хотіла йому сказати і розтлумачити ситуацію, що воникла за участі Алекса у той дивний ранок, я сказала. Точніше, написала у тому своєму об’ємному повідомленні на Мессенджер, яке він переглянув, але так і не відповів.

          Можливо, було б правильним влаштувати розборки у клубі. Показати характер, перетворитися на стерво. Зараз це не має значення. Усе йде своїм чередом і відбувається саме так, як потрібно. Саме до такого висновку я прийшла, сидячи у кав’ярні на площі поруч з Ратушею. Я дивилася на перехожих крізь скло, по якому кволо стікали цівки дощу і неквапливо пила своє улюблене мокачіно. Усі такі заклопотані, занурені у власні думки, телефони, коміри курток. Усім байдуже одне на одного. На все, що відбувається навколо. Доки оте «навколо» не торкнеться їх самих.

          Китайські дзвоники, що висіли над вхідними дверми, грайливо дзенькнули. Я машинально повернула голову на звук і застигла з широко відчиненими очима. Сашка?! Оце так зустріч на мільйон! Він одразу побачив мене і застиг в проході. А потім рушив у мій бік. Серце зайшлося, вистукуючи сто двадцять ударів за хвилину. Я міцніше стиснула чашку, щоб він не помітив, як моїх рук торкнулося тремтіння. Гарячі стінки порцеляни обдавали жаром, але розчіпляти пальці я не збиралася.

          – Привіт! – Сашка підійшов майже впритул. Спочатку завагався, але зрештою, нахилився і поцілував коротким поцілунком.

          Він стояв наді мною, а я дивилася на нього знизу вверх. Вдивлялася в блакитно-прозорі діаманти його очей, милувалася їхнім блиском. Ах, Сашка, Сашка! Який же ти чарівний!

          – Привіт, – легенько всміхнулася. – Як справи?

          – Поль, давай не будемо розмовляти так, немов ми чужі люди, – він сів навпроти мене.

         – Це найменше, що я хочу, – тихо промовила. А подумки додала «Стати чужими людьми». Але мабуть, доведеться. Важко зітхнула і через силу вичавила з себе безтурботну усмішку.

          – Думаю, нам варто поговорити, – Сашка потягнувся до моїх рук і поклав долоні поверх моїх рук, якими я щей досі стискала кавову чашку. Я трималася за неї так міцно, немов це рятівний круг і це маленьке біле горнятко здатне врятувати мене від майбутньої важкої розмови з коханим.

          – Так, і я так вважаю. Давай тільки не тут, гаразд?

          – Окей, – Сашка підвівся, я встала за ним. Взяла парасольку, що лежала поруч на стільці, защепила ґудзики на пальто. Фух. Поглянула на кружку з уже теплою кавою. Прощавай, моя маленька рятівнице! Далі я сама.

          Ми йшли поруч. Я під парасолькою, а Сашка ховав голову під блайзером. Дощ начебто припинився, але чи на довго? Хлопець взяв мою руку у свою, і тепло від його долоні пройшлося тілом мурашками, досягнуло серця, торкнулося душі. Як приємно і водночас боляче!

          Десять хвилин ми йшли мовчки. Просто тримаючись за руки. Напевно, зі сторони ми гарно виглядаємо. Високий молодик, з атлетичною статурою, красивим обличчям, широкими вилицями, небесними очима, правильною поставою. І поряд струнка дівчина, з довгим каштановим волоссям, чарівними очима, рожевими вустами, точеною фігуркою. Ідеальна пара!

          – Саш…

          – Поль…

          Мовили одночасно і так само одночасно замовкли.

          – Сашка, давай я скажу? Тільки не перебивай мене, добре?

          Він кивнув, продовжуючи поволі крокувати Стометрівкою. Зробила глибокий вдих, набираючись хоробрості. Стиснула міцно рукоятку парасольки, бо відчувала себе, як на екзамені. Мене кидало то в жар, то в холод. Серце билося в грудях диким звіром, якого запроторили в клітку, а він рвався на волю. Господи, дай мені сил!

          Відпустити кохану людину дуже складно. Важко промовити слова, які зроблять боляче вам обом, поранять й пошматують, рознесуть на друзки душу, зруйнують вогники кохання в очах. По-живому вирвати два серця, розтоптати їх, навмисно знищити кохання. Особливо, коли відпускаєш, тому що розумієш - ваші життєві шляхи різні. Тому що краще обірвати все зараз, ніж дочекатися того моменту, коли усе піде шкереберть. Сподіваюся, я роблю правильний вибір. З часом біль вщухне, спогади зблякнуть, серце вгомониться. Але все це буде згодом. А зараз…