ГЛАВА 29. Що керує нами?

ГЛАВА 29. Що керує нами?

          Дівчина обвила його шию руками, притулилася до нього своїм третім розміром, а Сашка у відповідь поклав долоні на її сідниці й притис до себе. Він нахилився до спокусниці і щось промовив їй на вухо. Не зрозуміла, він що, заграє з нею?! Незнайомка задерла голову і кокетливо розсміялася, а потім без церемоній чмокнула його в губи.

          Мене наче в окріп штовхнули! Я впала в чан, обпекла легені ядучим паром. В одну мить я забула, як дихати. Все навколо перестало існувати. Музика зникла, тиша оселилася в моїй голові. Натовп зник з поля зору, розчинився у повітрі. Я бачила тільки Сашку. Чула, як стрімко збільшується ритм серцебиття, як воно стає гучніше й гучніше, наростає, наближаючись до небезпечної позначки.

         І тут у грудях стався вибух! Кожний напружений нерв, кожна клітинка відчула приступ шаленого душевного болю, який рознісся тілом. Ааааах! Божечки! Невже може боліти те, чого фізично не існує?!

          Стрімголов кинулася до виходу, звільняючи собі шлях ліктями. Геть! Усі геть з мого шляху!!! Штовхала кожного, хто заважав покинути це пекельне місце! Я рвалася до виходу, наче тікала з потопаючого корабля. Наче ось-ось стіни цієї будівлі обрушаться і мене завалить уламками.

          Бігла вулицею, як навіжена, хапаючи холодне повітря ротом. Гарячі сльози обпікали шкіру, гучне серцебиття заглушило усі звуки. Я бігла, не дивлячись куди. Просто вперед, тільки подалі від того, що щойно побачили мої очі.

          – Поля!!! ПОЛЯ! Зачекай!!! – почула голос Лерки за спиною.

          Я спинилася, вперлася рукою в стіну якогось будинку і зігнулася вдвоє. Мамонька рідна! Мене зараз знудить! Часто й поверхнево дихала, відсапуючись від швидкого бігу, заодно вгамовуючи несподівані спазми шлунку.

          – Божечки! Куди ти погнала?! – подруга підлетіла до мене і накинула мені на плечі мою куртку. – Захворіти хочеш?!

          – Сашка…він…він... – я навіть вимовити не могла те, що бачила. Язик не повертався.

          – Я бачила, – розчаровано сказала Лерка. Я розігнулася і зустрілася з нею поглядами. І одразу ж розплакалася.

          – Ох, Поль, – дівчина обхопила мене в обійми. – Мені дуже шкода. Ось чому я не хочу ні з ким зустрічатися і заводити стосунки. Щоб не відчувати того болю. Щоб не страждати, як ти зараз. Кохання і страждання завжди ходять поруч.

          – Ах, Лер… – я зітхнула крізь сльози, які потоками стікали з очей. – Я думала, ми будемо кохати, а не страждати!

          – Вам потрібно поговорити. Але не зараз. Коли ти заспокоїшся. Прояснити усю нюанси. Можливо, все не так, як здається на перший погляд? І у нього з тією дівахою нічого немає?

          – Можливо, – я важко зітхнула. Витерла сльози з очей і щік. – Наразі я хочу додому.

          – Поїхати з тобою? – Лерка вийняла з кишені куртки смартфон і набрала номер таксі.

          – Дякую, але я хочу побути одна. Вибач.

          Дорогою додому я задавалася цілою купою питань. Невже Сашка завжди так відпочиває? Чи сьогодні особливий день і він мстить мені таким чином? Якщо він повірив, що я з Алексом, то цілком міг піти «на ліво», свято віруючи в мою винуватість. Можливо, Лерка вірно каже, що насправді усе не так, як здається? Тоді ми обидва помилилися і повірили очам, не вдаючись у подробиці ситуації. Звісно, нам потрібно поговорити. Тільки не сьогодні. У мене не вистачить терпіння говорити з ним спокійно. Можливо, по цій самій причині він уникав мене цілий день? З грудей вирвалося важке зітхання. Ох… Не знаю… Якщо він відчував те ж саме, що відчуваю я зараз, то я його розумію. Але! Мене ніхто не цілував, я нікого не обіймала і не до кого не тулилася!!!

          От добре каже народна мудрість: очі не бачать – серце не болить. Краще б я не їхала у той клуб! І не бачила того всього!

          Чи навпаки: усе, що робиться – до найкращого? Я-не-зна-ю!!! Я заплуталася…

          Новий приступ істерики накотив на мене уже в квартирі. У чому була – так і завалилася на ліжко, ховаючи обличчя у подушку. Щоразу, як у пам’яті з’являвся Сашка з тою дівахою, сльози з новою силою лилися з очей. І кожного разу мені наче ножа встромляли в серце. Мої нещасні губи пульсували від укусів, а очі пекли від нестримного плачу.

          Мій слух вловив клацання дверного замка. Підвела голову і побачила, як в квартиру увійшов Алекс.

          – Чого прийшов? – шморгнула носом. Цього разу його візит мене не здивував.

          – Хвилювався за тебе, – він підійшов ближче і присів на край дивану. – І бачу, що не даремно. Все настільки погано?

          Я скинула взуття, сіла і обійняла коліна руками.

          – Гірше бути не може, – зітхання вийшло переривчастим й важким, адже наревілася я добряче.

          – Розпитувати не буду, що сталося між вами. Скажу одне: той, хто насправді кохає, не змушуватиме свою кохану людину вмиватися слізьми. Я зроблю какао.

          Він підвівся і пішов на кухню, залишивши мене на одинці з думками. Поки Алекс був зайнятий приготуванням шоколадного напою, я обдумувала фразу, яку щойно почула з його вуст. І чорт забирай, він має рацію!

          – Тримай, – Алекс протягнув мені кружку. – Поль, розумію, що ти зараз не в гуморі і не налаштована на бесіди, але я обмежений в часі. Тому не можу більше відтягувати нашу розмову.

          Він присів поруч. Його погляд – проникливий й зосереджений, зупинився на моєму обличчі. Чорні очі вдивлялися у мої, тримали зоровий контакт, змушували ніяковіти.

          – Окей, – я зробила декілька ковтків какао. Приємне тепло розлилося тілом, а аромат й смак шоколаду потішили рецептори. Ммм, насолода! Настрій покращився. Тепер можна і Алекса вислухати. – Слухаю тебе уважно.

          – За тиждень я їду геть.

          – Тобто? – оце так новина! – Ти що, повертаєшся в Штати?!