ГЛАВА 28. Ревнощі

ГЛАВА 28. Ревнощі

          – Привіт, малесенька! – він зайшов, обійняв мене. Холод, що він приніс з вулиці, пробрався крізь тонку матерію піжами і пройшовся шкірою у вигляді сиріт. – Оу, у тебе так смачно пахне! Готувалася до мого приходу?

          От бляха! Я зовсім забула, що він обіцяв прийти зранку! О, божееее! На кухні Алекс і Сашка зараз оскаженіє, коли побачить його. Та й ще без одягу! Чорт, чорт, чорт!!!

          – Привіт, коханий, – ховаючи тривогу в голосі за широкою усмішкою припала до його вуст.

          – Що там у тебе таке апетитне? – спитався він, коли поцілунок скінчився. Відсторонився, щоб зняти взуття, але завмер, дивлячись на чоловічі кросівки, що стояли навпроти вхідних дверей. – Не поняв… – Сашка змінився в обличчі. – З ким ти тут вже з самого ранку?

          Боже, боже, божечки! Що мені робити?! Ох, я в такій халепі, що й не знаю, як це все обернеться.

          – Саш, – я нервово ковтнула. Стала поперед нього, затуляючи собою прохід до кімнати. Сподівалася, що таким чином хоча б ненадовго втримаю його тут, в коридорі. – Тут така справа…

          Він не дав мені пояснити. Просто взяв за плечі і відсунув убік. Рішучим кроком направився до кухні. Я спостерігала за ним, немов дивилася кінострічку. Ось він йде, переповнений бажання дізнатися, хто власник взуття, що стоїть в коридорі.  А тепер завмер і дивиться вперед, наче мерця побачив.

          – Я давно підозрював, що ти крутиш з ним шашні за моєю спиною!

          Його погляд став крижаним і холодним, сповнений ревнощів й зневаги.

          – Сашка, що ти таке кажеш?! Усе не так, як здається! – я кинулася до коханого, вхопила його за руку, але він висмикнув її. – Між нами нічого немає! Алекс просто зайшов на каву.

          – І п’є її голим! Ти диви, зручно як!? – єхидним голосом мовив Сашка. – Незвичний спосіб, я тобі скажу! Я що, схожий на ідіота?! – злісно рявкнув він, а я здригнулася від грубого голосу, який почула вперше з його вуст. – Думаєте, я повірю вашим галімим відмазкам???

          – Друже, охолонь! – Алекс підвівся і підійшов до Сашки.

          – Який я тобі друг?! – огризнувся Федорів.

          – Не важливо. Полінка каже тобі правду.

          – Йди до біса, чуєш! Тебе взагалі ніхто не питає! Закрий рот і не сунься не в свої справи!

          – Ей, полегше! – Алекс напружився і загрозливо поглянув на хлопця.

          – А то що?! А? – Сашка штуркнув долонями Алекса у плечі. Той зчепив зуби, склав кулаки, але з останніх сил намагався тримати злість в руках. – Багато таким способом здурив дівчат? Тепер до моєї взявся? – Сашка знову штовхнув Алекса, на цей раз в груди. – Що, задумав її розпечатати?

          – Який же ти бовдур! – прогарчав Алекс. Тієї ж секунди рука Сашки злетіла у повітря,  скеровуючи кулак йому в обличчя. Той ухилився, перехоплюючи удар суперника.

          – Алекс! Ні!!! – заверещала і кинулася до них, бо знала, що він завдасть удару у відповідь. Стала між ними з наміром припинити бійку. Розвела руки у протилежних напрямках, впираючись долонями у їхні міцні груди. – Досить!!! – крикнула, привертаючи увагу на себе. Серце калатало від страху, як навіжене. Я боялася, що вони не зупиняться, тому іншого виходу я не знайшла.

          Вони обидва важко дихали, стискаючи кулаки. Люті погляди, напружені вилиці, ніздрі роздуті, як у вогнедишних драконів. Ці двоє повбивали б одне одного, якби між ними не стояла я.

          – Саша! Між мною й Алексом нічого не було!!! – голосно мовила, намагаючись докричатися до здорового глузду свого хлопця. Але намарно. Вдивлялася в його зелено-блакитні очі, але не помічала там тієї теплоти й ніжності, яка панувала там ще вчора. Крига. Айсберг. Льодовик. Все змінилося, перетворилося у сніжну пустелю.

          – Так я тобі і повірив! – кинув байдуже. Зиркнув на мене люто, наче я його найбільший ворог. Різко розвернувся і швидко пішов до виходу.

          – Саш, зачекай! Саша! Не йди!!!

          Я поспішила за ним, схопила за руку, але він різко висмикнув її. Навіть не озирнувся.

         – Сашка!!! – крикнула йому в спину, але марно.

          Двері з гучністю захлопнулися за ним, а у грудях немов вибухнула бомба, утворивши зяючу рану. Поволі опустилася на взуттєву лавку, що стояла біля стіни і у відчаї затулила руками обличчя. Сльози бризнули з очей і більше не в змозі стримувати гіркоту й смуток, розплакалася.

          – Поль, – велика долоня Алекса лягла мені на спину. – Вибач, що так сталося. Мені дуже прикро…

          – Саш, краще йди, – промовила крізь сльози, усе ще ховаючи обличчя у долонях. Плечі здригалися від плачу, який ніяк не хотів припинятися. Біль від непорозуміння з Сашкою аж занадто гострий. Крає серце з такою силою, що стримати солені потоки не вистачає сил.

          Я не бачила, як Алекс пішов. Тільки чула його кроки, а потім звук дверей, що зачинилися. Не пригадую, скільки просиділа на тій лавці. Надривно зітхнула, опановуючи емоції. Обтерла долонями вологі щоки.

          Так не має бути! Треба переконати Сашку, довести йому, що він помиляється!

          Скочила на ноги за телефоном. Подзвоню тому упертюху Федоріву і поясню усе! То він перед Алексом біснувався, а зі мною поговорить! Неодмінно поговорить!

          Набрала номер коханого і затамувала подих. Гудки йшли, і кожен з них здавався вічністю. Серце від хвилювання підкотило до горла і відлунювало у скронях. На нервах, я міряла кроками кімнату, чекаючи, коли ж він зніме трубку. Але після десяти довгих гудків виклик завершився автоматично. Блін! Я просто так не здамся!

          Набирала номер Сашки знову і знову, але у відповідь чула тільки довгий монотонний зумер. Зрозуміло. Він уникає розмови зі мною. І це дратує! Окей. Не хочеш говорити, тоді прочитаєш! Накатала йому таке повідомлення у Мессенджер, що аж сама здивувалася. У мене вийшло настільки об’ємна смс-ка, немов я писала науковий трактат на тему «Як довести ревнивому хлопцю свою невинуватість». Тепер залишилося дочекатися, коли Сашка прочитає усе написане.