ГЛАВА 27. Дивний ранок

ГЛАВА 27. Дивний ранок

          Я сиділа на ліжку, вкутана в ковдру і пальцями перебирала Сашковий подарунок. Дрібні камінці на срібному сердечку у світлі лампи грайливо виблискували і нагадували зорі, які оселилися на моїй руці.

          Знову і знову прокручувала в голові Сашкові слова і щоразу серце стискалося від щемливих почуттів. «Це серце належить тобі назавжди». Не знаю, як мені вдалося не розревітися в ту мить. Такі слова я чула вперше в житті. І збережу їх у своїй пам’яті навіки.

          Смартфон пілінькнув знайомим звуком вхідного повідомлення у Мессенджер. Я відволіклася від спогадів про сьогоднішній вечір і потягнулася за телефоном. О, Сашка написав! Мої вуста розтягнулися у широку усмішку.

«Малесенька! Хочу побажати тобі гарних снів! Зранку зайду на каву» і після слів багато смайликів-сердечок.

          Боже, як це мило! Я впала на подушки, приклала телефон до грудей, наче то був сам Сашка.

          – Вііііііііу! – на радощах запищала і аж затупала ніжками по дивану. Невже йому перейшло і тепер він спокійно знаходитиметься у цій квартирі? Тільки б, тільки б!

          Я швиденько відповіла коханому, вимкнула світло і занурилася у м’яку постіль. Перед тим, як заснути, прокрутила в пам’яті день, що минув і згадала про Алекса. Хм… Хотів про щось поговорити, а у підсумку так і не наважився. Можливо, актуальність розмови відпала. Або ж навпаки, це щось аж занадто серйозне. Вечір явно не розташовував до якихось таємниць і усамітнення від компанії. Тоді нащо було натякати на розмову? Біс його знає! Якщо це щось важливе – то знайшов би можливість виговоритись. А так… Коротше, не хочу забивати собі голову здогадами. Вкуталася щільніше у ковдру і незчулася, як мене зморив сон.

          Мені снилася мама. Немов вона повернулася з Італії і склалося відчуття, що в моєму житті усе, як і було раніше. Я наче повернулася у минуле. Я знову спала у своєму ліжку, у своїй кімнаті. З кухні долинали звуки смаження. Мама завжди готує на сніданок млинці і поливає їх для мене медом. Смачний й до болі знайомий аромат лоскотав носа. Запах підсмаженого тіста і характерний шум сковорідки змусили мене розплющити очі.

          Підвелася на ліжку і спросоння не одразу второпала, що запах і шум – це усе насправді. Різко розвернулася на дивані у бік кухні і від подиву розкрила рота. На плиті й справді смажилися млинці. Але замість мами поруч зі сковорідкою і з лопаткою в руках стояв Алекс.

          – Доброго ранку, сонько! – його низький голос залетів з кухонної зони до мене в постіль. – Сніданок?

          – Еееее, – протягнула, усе ще перебуваючи у стані шоку. – А ти як сюди зайшов?

          – Маю дублікат ключів, – спокійно відповів Алекс і майстерно перегорнув млинець на інший бік. Блін, як вони апетитно пахнуть!

          – А постукати не здогадався? – я спустила ноги з ліжка, взуваючись у м’які рожеві тапочки з мордочкою котика на них.

          – Я стукав, але хтось тут недочуває, – він легенько всміхнувся, дивлячись у мій бік. Потім розвернувся до сковороди і скинув млинець на велику тарілку. Влив тіста на дно сковорідки і знову обернувся до мене. – Потрібно було перевірити лічильник на воду.

          Я недовірливо поглянула на хлопця. Прищурила очі. Лічильник, кажеш? Ну-ну.

          – І часто ти отак заходиш, користуєшся своїми ключами? – я встала з ліжка, поправила кофтинку від фланелевої піжами, в центрі якої зображалася Хеллоу Кітті. Алекс всміхнувся, дивлячись на мій вигляд. Пригладила пальцями волосся і пошкандибала до столу. Аромат млинців приманював мене магнітом і я, як зомбі, потягнулася за смакотою.

          – Це вперше, – його погляд рухався разом зі мною. – Обережно, гаряче!

          – Ай, дійсно! – я смикнула руку від гарячого млинця і замахала нею у повітрі. – Ти мене роздразнив своїми млинцями! – буркнула невдоволено, дивлячись на Алекса.

          – Давай краще чаю зроби чи кави, – Алекс відкрив холодну воду, взяв мою руку і встромив її під напір. – А я тим часом досмажу і поснідаємо. Так краще? – запитав, дивлячись на мої пальці, на які з шумом лилася вода.

          – Все нормально, дякую, – я прибрала руку, бо вже почала замерзати. На вулиці листопад і по трубах тече далеко не літня водичка.

          Ввімкнула газ під чайником і сіла за стіл. Алекс чаклував з тістом, перетворюючи його на мій улюблений сніданок. А я спостерігала за ним. Відмітила, що йому пасує чорний в одежі. Гольф під шию і джинси, в яких він був одягнений, підкреслювали його статуру і додавали стилю. І як він ще не примудрився запацькатися? Я б точно вже була б як порося. Всміхнулася, якраз у той момент, коли він обернувся до мене обличчям.

          – Чому смієшся? – Алекс поклав тарілку з млинцями на стіл, вимкнув конфорку і присів на стілець навпроти.

          – Уявила, якби я взялася за млинці. Стався б Апокаліпсис!

          – Ти не вмієш їх готувати? – Алекс широко всміхнувся, коли почув мої слова.

          – Нєа, – захитала головою. – І сумніваюся, що навчуся. Дивуюся, що ти це вмієш робити. Тебе хтось навчив?

          – Ага, життя. В Америці коли працював, довелося навчитися.

          – Оу, а де мав роботу? Ким працював?

          – Помічником помічника кухаря, посудомийщиком, прибиральником, чистив кондиціонери, розвозив їжу на доставку. І все це в одному ресторані.

          – Коротше, ти був старшим куди пошлють, – пожартувала. Чогось ні разу не задумувалася, як Алексу дісталися усі ті гроші, за які він придбав собі майно в Україні.

          – Ага, типу того. Платили добре, але й роботою грузили відповідно.

          Закипів чайник. Я підвелася зробити нам каву. Засипала в кружки заварної, залила окріп і накрила блюдцями, щоб запарилася.

          – Гарна піжамка, – з усмішкою на вустах сказав Алекс. Чомусь я зніяковіла від його компліменту. – І тапулічкі такі класні, якраз підходять.