ГЛАВА 26. Сюрприз

ГЛАВА 26. Сюрприз

          – Гаразд, – протягнула невпевнено. – Але не зараз.

          – Поль, тебе ще довго чекати? – я обернулася на голос Лерки. – Ми вже впріваємо в куртках!

          – Вже йду! – всміхнулася і швиденько попрямувала одягатися, щоб уникнути підозр з боку Сашки. Не хочу давати йому зайву причину для ревнощів. Сподіваюся, ніхто з присутніх не помітив моє секундне замішання.

          Той час, що ми провели у боулінг-клубі, мене мордувало одне питання: про що зі мною хоче поговорити Алекс? Я перебрала купу варіантів, але так і не визначилася напевне. Хоч мені було весело і моя поведінка була звичною, я відчувала, як всередині потроху зростає хвилювання. Намагалася не надавати великого значення словам Алекса. Та думки мимоволі поверталися до його неочікуваної фрази. Не знаю чому, але  під кінець вечора я все більше переймалася майбутньою розмовою.

          – Вибачте, за п’ятнадцять хвилин ми зачиняємося, – до нашого столику підійшла працівниця закладу. Я поглянула на екран телефону. За чверть десята. Нічогенько ми так посиділи. Майже три години!

          – Народ, давайте потихеньку закругляйтесь, – гукнув Костик до Алекса і Лерки. Він сидів з краєчку і був ближче до доріжок, де в цей час знаходилися його сестра і друг.

          Вони одночасно закинули шари і зупинилися в очікуванні результатів. Лерка кинула невдало і куля скотилася у бік, задівши собою тільки дві кеглі. А от Алекс збив дев’ять штук, але невдоволено скривився. Він емоційно вдарив долонею об долоню і беззвучно вилаявся. Мене усміхнула його реакція на поразку.

          – Ех, треба частіше тренуватися. Ще б трішки і був би страйк, – сказав Алекс, коли підійшов до нас.

          Він намагався приховати своє розчарування, але я вловила нотки суму в тембрі його голосу. З притаманним для нього виразом обличчя – серйозним і сконцентрованим, Алекс забрав свій телефон зі столу. Я крадькома спостерігала за ним, обережно, щоб не бути поміченою. Він і бровою не повів, просто поклав гаджет в кишеню штанів і попрямував здавати орендоване взуття.

          Сьогоднішній вечір видався доволі прохолодним. Після теплого приміщення кегельбану я немов потрапила в Арктику. Зіщулилася, ховаючи голову в плечі. Привіз нас сюди Алекс на своєму бусі, а як назад буду добиратися? Мені аж на інший кінець міста! Блін, вуха вже позамерзали! От я дурне! І чого було не взяти шапку? Хочу якнайшвидше повернутися додому, залізти під ковдру і розслабитися.

          – Ну, що, по домам? – запитала я, коли наша компанія опинилася на студено-свіжому повітрі. – Чи є ще якісь ідеї, як продовжити вечір?

          – Поль, вибач, але я буду йти, – винуватим голосом сказала Аня.

          – Я також, – низький голос Алекса прозвучав позаду і я озирнулася. Тобто? Він, наче, хотів зі мною поговорити, а зараз каже, що йде геть? Передумав? Нічого не розумію.

          – Та й ми теж підемо, – Костик підхопив свою дівчину за талію. – Не образишся?

          – Що ви! Звісно, ні! – поспішила заспокоїти друзів. – Дякую, що відсвяткували моє день народження разом зі мною.

          – Ха! Ми б нізащо тебе не залишили саму, – Лерка обійняла мене і міцно стиснула. – Ще раз з днем народження, Поль!

          – Дякую, – поцілувала подругу в щічку. – Гаразд, друзі! Тоді до зустрічі!

          – Так, так! Давайте вже розходіться! – жартома сказав Сашка і почав розганяти усіх руками, наче він серед зграї голубів, які скупчилися навколо нього. – Я хочу з іменинницею провести час на одинці, а ви все ніяк не зникнете!

          – Можу підкинути тебе, – низький голос Алекса звертався до мене.

          – Ні, дякую! – встряв Сашка і відповів замість мене. – Ми якось самі.

          Алекс тільки знизав плечима, розвернувся і повільним кроком пішов вверх по вулиці.

          – Окей, ходімо тоді. Пока, народ! – Костик помахав на прощання рукою і як всі решта пішов в бік моєї колишньої вулиці, а ми з Сашкою попрямували в бік автобусної зупинки.

          За декілька метрів я озирнулася і помітила, що Алекса з ними не було. Дивно. Куди він подівся? Не розумію, навіщо було говорити про якусь там розмову, а потім відморозитися? Та й Сашка теж кадр. Я б краще на машині поїхала, ніж оце лапати дрижаки і добиратися на автобусі.

          – Змерзла? – спитався Сашка, коли ми підійшли до зупинки навпроти Ринку, звідки відправлялася маршрутка за потрібним мені маршрутом.

          – Ага, трішки, – сказала і шморгнула холодним носом.

          – Так буде тепліше, – ніжно мовив Сашка, обхопив мене і притулив до себе. Я пригорнулася до коханого і зітхнула. Так приємно відчувати його тепло, вдихати знайомий  свіжий запах його парфумів, який на прохолодному повітрі здавався кришталево-льодяним.

          – Справді, так набагато комфортніше, – я всміхнулася йому в обличчя і тієї ж миті теплі вуста хлопця подарували мені солодкий поцілунок.

          Гарячі хвилі задоволення розкотилися тілом, миттю зігріваючи мене зсередини. Сашкові руки міцно тримали в своїх обіймах, не даючи й шансу поворухнутися.

          – Запхай руки мені в задні кишені джинсів, зігрієшся, – промовив хлопець, занурюючись обличчям в моє волосся.

          – Хах, ще так не грілася, – розсміялася з його пропозиції, але зробила, як він казав. – Ой, у тебе тут щось є, – пальці правої руки намацали в одній з кишень щось м’яке і приємне на дотик. – Тканина якась, схожа на оксамит.

          – Справді? – він здивовано підвів брови. – Ану, вийми.

          Я витягнула те, що було у нього в кишені і подивилася, що тримаю в руці. Це був маленький чорний мішечок. Справді оксамитовий. Навіть у світлі вечірніх ліхтарів я прочитала назву, яка була вишита золотистими нитками на ньому: «Pandora».

          – Не знаю, як це туди потрапило… – вдавано промовив Сашка і округлив очі у здивуванні. – Це не моє, мені його підкинули, – він всміхнувся.