ГЛАВА 23. Порозуміння і прозріння

ГЛАВА 23. Порозуміння і прозріння

Олександр Сергійович Шульга

Провідний спеціаліст

          На звороті вказувався його контактний номер телефону, адреса електронної скриньки, а також логотип і назва банку. Ого! Так він працює в банківській сфері! Несподівано!

          Як робот, повернулася в кімнату. Залишила порожню склянку на тумбі, а сама присіла на диванчик, що стояв в кухонній зоні.

          Чесно, я здивована. Я ж нічого про Алекса не знаю. Та й звідки мені знати? Ми буквально декілька днів тому познайомилися. А життя вже он як закрутило! Що аж заселило мене в його квартирі. Чудасія якась!

          Ще раз перечитала слова на візитці. Провідний спеціаліст. Хм… Хлопець не дурний, якщо обіймає таку посаду.

          Ой, Поль! Та це й так зрозуміло! Теж мені відкриття!

          Час розвідати обстановку. Повернулася до вітальні. Що тут у нас? Плазма, широка біла тумба під нею. Навпроти велетенський кутовий диван темно-синього кольору. Підлога встелена світлим ламінатом. Дивний якісь відтінок. Не чисто білий, але й не бежевий. Щось середнє між тим і тим. Посеред кімнати – прямокутний палас з високим ворсом. На блакитному фоні зобразили кульбабку, з якої частково відлітають її крихітні парашутики. Дуже гарний малюнок як для килима! На тлі ясно-блакитних стін білі гардини, якими завішувалися вікна, виглядали дуже стильно. Як і люстра з білими скляними круглими абажурами, і такої ж форми настільна лампа, що стояла на кофейному столику. Все між собою дуже гарно поєднувалося по кольорах. Єдине, чого бракувало – якихось вазонів, зелені, щоб хоча б трішки оживити приміщення. Але навіть не дивлячись на це, я почувала себе тут органічно. Не хотілося втекти чи якнайшвидше покинути стіни цієї квартири. Мені подобається.

          Шлунок нагадав про себе голосним урчанням. В приміщенні настільки тихо, що я добре почула звуки голоду. Що там казав Алекс про їжу? Час підкріпитися!

           Але мою увагу привернув смартфон. Знайомі звуки виклику одразу змусили відповісти на дзвінок.

          – Привіт, ма! – мої вуста розтягнулися у широку усмішку.

          – Доню! Привіт, моя маленька! Я так рада тебе чути!

          – І я тебе, мам, – серце стиснулося, почувши рідний голос. Як я скучила за мамою!

          – Ну, розповідай. Що у тебе нового? Як твоя поїздка? Чи ти не їхала в гори? Ти ж так нічого і не сказала.

          – Ой, навіть не знаю, з чого розпочати, – я відвинула стілець і присіла за кухонний стіл. – Стільки подій з цими горами, капець.

          – Як тобі Карпати? Сподобались? – маминій цікавості не було меж. А в мене не було бажання розповідати подробиці. Але ж це мама. І я ніколи від неї нічого не тримала в таємниці.

          – Так, дуже. Але до того моменту, поки я не зірвалася в провалля.

          Я скривилася і заплющила очі. Ой, лячно мені почути мамину реакцію.

          – Що-ЩО??? О, Господи! Поліна! Як це – зірвалася?

          Як я і думала. Мамина реакція передбачувана. Зрештою, кожен на її місці так відреагував.

          – Ма, не хвилюйся. Зі мною все в порядку.

          – Як це не хвилюйся?! Ти мені кажеш, що впала в провалля, і не хвилюйся?! Ану, ввімкни камеру! Покажи себе! Негайно!

          Я зробила, як вона просила.

          – То в тебе гіпс на руці? – стривожено запитала мама, придивляючись до екрану.

          – Так. Всього-на-всього перелом. Більше нічого, – мені краще не вдаватися в подробиці, вистачить з мами стресу.

          – Всього-на всього?! – вона сплеснула руками.

          – Все обійшлося! Я жива-здорова, – всміхнулася в камеру, щоб хоч якось показати, що я в порядку.

          – Слава Богу, доню! – вона полегшено видихнула. – Фух, не ти мене і налякала! Полінка, а де це ти? – обличчя мами приблизилося до екрану, немов так вона змогла б краще розгледіти, що там за моєю спиною.

          Ну, капец! Так швидко помітила!

          – Ось ми і добралися до ще однієї новини, – я всміхнулася, але мамине обличчя вмить змінилося, що мені враз стало не до сміху.

          – Так, що ще трапилося? – напружено запитала. – Кажи!

          – Тато мене прогнав з хати. Я не мала куди йти, тож пішла жити до хлопця.

          Протараторила як кулемет. Вмістила всю інформацію в одне дихання.

          – Стоп, стоп! Тато – що?! З якого це дива він так вчинив? – мамині брови вигнулися, як спина у сполоханого кота.

          – Він мені забороняв їхати в гори, я ослухалася. Вчора, коли повернулася з лікарні, прогнав зі словами, що я вже достатньо доросла і мушу відповідати за свої вчинки. Бачив, що я з гіпсом, але…

          – От же ж, скотина! Так, я зараз йому передзвоню і влаштую такий виніс мозку, що він сам за тобою прибіжить!

          Ого! Мама розізлилася не на жарт. Вже уявляю, яка грандіозна сварка відбудеться між батьками.

          – Ма, вибач. Але я не хочу повертатися додому.

          – Тобто? Ти збираєшся жити у Сашки?

          – Ага, у Сашки. Тільки не у Федоріва.

          Мамине обличчя витягнулося від здивування, очі широко відкрилися, брови полізли на чоло.

          – Тааааак, – протягнула вона, – а з цього місця попрошу більш детальніше. У тебе новий кавалер?

          – Ні, що ти! Ми з Сашкою й досі разом. Просто того хлопця, що дозволив тимчасово пожити у його квартирі, теж звуть Сашкою.

          – Ну, і хто такий цей Сашка?

          – Друг Костика. Лериного брата. Він нещодавно зі Штатів повернувся, придбав квартиру. А сам з батьками поки живе. От і дозволив трішки мені тут покантуватися.

          – Все це звичайно дуже добре і люб’язно з його боку. Але! У тебе є свій дім і немає чого жити у незнайомих людей. Я переговорю з татом, випишу йому по перше число і він швиденько змінить гнів на милість.