ГЛАВА 22. Вечір здивувань

ГЛАВА 22. Вечір здивувань

          – Твоєму хлопцю пощастило, – сказав Алекс і різко встав. – Це твої речі? – він вказав на рюкзак, що валявся на підлозі.

          Несподівана зміна його поведінки загальмувала всі мої реакції. Я тупо витріщалася на хлопця і не одразу зрозуміла, про що він питає.

          – Ееее… так, – промимрила. Боже, я якесь гальмо!

          – Ну, то ходімо, – хвацько підхопивши мої манатки, Алекс закинув рюкзак на одне плече. Розвернувся до мене обличчям і здивовано підвів брови. – Агов! Земля викликає Полю! Як мене чуєте, прийом?

          Я мотнула головою, щоб зійти з орбіти, ввійти в атмосферу і здійснити посадку.

          – Так, так, ходімо, – підвелася і попленталася в коридор за Алексом.

          Ми розпрощалися з друзями. Лерка наполягала, щоб я передзвонила пізніше і аж тільки тоді, коли почула мою згоду, відчепилася.

          Добиралися ми на квартиру Алекса його бусом. Білий автомобіль, з яким я вже була знайома, чекав нас під під’їздом. Ми мовчки спустилися сходами, мовчки сіли в салон і так само мовчки виїхали на дорогу. Я почувала себе дещо розгублено. Навіть не намагалася розпочати розмову. Просто дивилася на темінь за вікном, читаючи назви магазинів, що світилися яскравим світлом.

          Я не знала, як реагувати на Алекса. Зрозуміти його наміри не вдавалося. Припустимо, що я подобаюся йому. І якщо добре подумати, то ним керує симпатія до мене. Чи я собі вигадую? А як тоді назвати оте, що було в Лериній кімнаті? Просто комплімент? Констатація факту? Для чого він сказав, що я красива? Типу я не знаю! Я фиркнула. Алекс тієї ж миті перевів погляд з дороги на мене. Блін. Я навіть не помітила, що зробила це вголос. Треба навчитися стримувати емоції.

          Але все ж таки. Що у Алекса в думках? На даний момент я не в змозі розібратися у власних, не те що зрозуміти чужі. Копирсатися у психології іншої людини, аналізувати її дії і поведінку зараз не на часі. Дякую, що надав мені прихісток. Наразі це все, що я можу йому сказати.

          Зрештою, я розумію, що при інших обставинах поцілунок би відбувся. Чи ні? Я заплуталася.

          Та ще й Сашка веде себе як останній осел. А Алекс навпаки крутиться поруч. Чому все настільки складно? Я зітхнула. Зараз я дуже хочу почути голос коханого. Може, наплювати на усі принципи і зателефонувати йому першою? Наша мовчанка діє на мене гнітюче. Хочу, щоб смуток на душі зник. Щоб знову стало легко дихати і вгамувалися думки. І це під силу тільки Сашці. Натомість, він мовчить, як партизан. Ображається, бачте! Мене обурює його позиція. Як мене вже замордували ці дурнуваті емоції! То розпач, печаль і смуток. То злість, й обурення. Ех, Федорів! Так хочеться стукнути тебе по дурнуватій голові!

          – Ми так довго їдемо, – я перевела погляд з вікна на хлопця. – Де ж знаходиться твоя квартира? В якому районі? Я чогось думала, що в центрі.

          – Неподалік «Арсена», – Алекс дивився на дорогу, а потім повернув голову у мій бік. – Це ти тому така невдоволена?

          – Ні, ні, – я захитала головою. – Я не…невдоволена. З чого ти взяв?

          – По тобі помітно, що ти чимось засмучена. Погано себе почуваєш?

          – Все гаразд. Відносно, звісно. Тіло болить, іноді голова паморочиться. Але я ж п’ю таблетки і мені легшає, – Алекс знову поглянув на мене і я зробила невимушений вираз обличчя. Навіть всміхнулася. Але хлопець тільки насупився і знову зосередився на дорозі.

          – Зрозуміло. Ми вже майже приїхали, – тільки й мовив він і скерував автомобіль у поворот.

          Автомобіль зупинився у дворі сучасної багатоповерхівки. Одна з тих новобудов, які з’являються в Івано-Франківську, як гриби після дощу. Особливо тут, в районі Каскаду.

          – Який поверх? – ми зайшли в під’їзд і підійшли до ліфту. Алекс натиснув кнопку виклику.

          – Десятий, – почувся звуковий сигнал і двері безшумно розчинилися. – Заходи, – Алекс пропустив мене вперед і сам зайшов слідом.

          Якась незручність відчувалася в усій цій ситуації. Чи то через мовчання, яке мені зовсім не подобалося. Чи то через ту ситуацію, яка могла перерости в  поцілунок. Не знаю…А ще чомусь з пам’яті виринув епізод з фільму про Крістіана Грея і Анастейшу Стіл. Про ліфт і пристрасний поцілунок в ньому.

          Я крадькома поглянула на Алекса і несподівано зустрілася з його чорними очима. Ой! Не думала, що він дивиться на мене! Швидко відвела погляд і затамувала подих. Серце зайшлося в прискореному такті. Закусила губи, відчуваючи, як хвилювання зростає так само стрімко, як ми підіймаємося ліфтом. Боже, невже він дійсно хоче мене поцілувати?!

          Але Алекс й не поворухнувся. Я була, як на голках, а він і далі стояв собі неподалік і про щось там собі думав.

          Ліфт зупинився, відчинилися двері, а я й не поворухнулася.

          – Полін, виходь уже. Приїхали.

          Та що ж це таке? Я поводжуся, наче лінивець якійсь. Аж соромно за себе. Поспіхом покинула кабіну ліфта, щоб тільки не дивитися на здивований вираз обличчя Алекса.

          – Ти не в той бік йдеш, – почула я позаду себе і спинилася. Ну, от. Знову я виглядаю, як ідіотка! – Нам сюди.

          Більш безглуздо, ніж зараз, я ще жодного разу в житті не почувалася. Алекс почекав на мене і за декілька кроків ми опинилися перед дверима в його квартиру. Він відчинив, зайшов всередину і увімкнув світло. Я зайшла слідом, зачиняючи за собою важкі металеві двері.

          – Заходь, розташовуйся, – Алекс зняв кросівки, відкрив дверцята шафи-купе і поклав на одну з поличок мій рюкзак. – Почувай себе, як вдома.

          – Дякую, – я роззулася і пройшла до кімнати. – Вау! Квартира-студія? Круто!

          – Подобається? – почувся низький голос хлопця позаду мене. Я озирнулася, і побачила, що він стоїть в проході, спостерігаючи за мною.