ГЛАВА 21. Чому так?

ГЛАВА 21. Чому так?

          От тобі маєш! Не на таку реакцію я розраховувала! Знала, що Сашці не сподобається новина. Але щоб так?! Ревнощі виявилися сильнішими за його здоровий глузд.

          Невже він не розуміє, що я буду просто мешкати у квартирі Алекса? А не з Алексом!!!

          Чесно, мені образливо. Я стояла і дивилася Сашкові у спину. Він віддалявся від мене і чим далі ставав його силует, ти сильніше смуток огортав мою душу. Очі защипало від сліз, якими вмить наповнилися очі. Так, Полінка! Годі плакати! Навіть не починай розводити мокроту посеред вулиці.

          Я припленталася до Лерки в препаскудному настрої. Моє обличчя було темніше грозової хмари. Сіла на тумбу від прихожої, опустила голову.

          – Ей, подруго! Чого понурилася? – Лерка вийшла в коридор. – Що, знову старий дістав?

          – Ні, – захитала головою, – з Сашкою посварилися.

          – Та лааааднооо! Не може такого бути! Ви ж ніколи навіть не сперечалися. Ну, я маю на увазі, з того часу, як почали зустрічатися. Звичайно, до того ви конкретно лаялися і були готові одне одного придушити… Але це коли було…

          – Лерка! – урвала я її словесний понос. – Не тарахкоти, будь ласка!

          – Вибач, щось мене понесло… Блін, а чого це ви?

          – Сашка психанув, бо я сказала, що йду жити на квартиру Алекса.

          – Вау! – дівчина ошелешено дивилася на мене з відкритим ротом. Потім стріпнула головою, щоб вийти зі стану шоку. – Ееее…я добре почула? Ти збираєшся жити з Алексом???

          – Ні, ти погано почула! – бляха, чого всі думають, що я житиму з ним разом?!

          Я роззулася, взяла рюкзак і пішла до кімнати, в якій спала цю ніч. Кинула свої пожитки на підлогу, а сама сіла на ліжко. Подруга зайшла слідом і сіла навпроти. Її очі все-ще виказували щире здивування.

          – Лер, зранку я розповіла Алексу про свою ситуацію і він запропонував пожити на його квартирі. Тимчасово, звісно. Поки я не вирішу проблему. Ось, дав мені ключ, – я вийняла його з кишені і показала подрузі.

          – Я в шоооооці, – протягнула Лерка, дивлячись на мою долоню. – І ти погодилася?

          – А в мене є вибір? Я ж розумію, що у тебе я не зможу довго кантуватися…

          – Поль, блін, якби це була моя квартира, то без проблем – живи скільки влізе. Але мої предки…

          – Ну, от. Хіба я цього не розумію? Знаю, що твої батьки будуть кіпішувати і виносити тобі мозок.

          – Ти сказала Сашці? Ну, що ти житимеш в Алекса?

          – Звичайно. Як інакше? Я ж не заміж за нього зібралася! Поживу деякий час та й по всьому, – я замовкла на трішки. Згадала реакцію коханого на мою розповідь і важко зітхнула. – Сашці не сподобався мій вибір. Прікінь, він тупо розвернувся і здимів, залишив мене саму посеред вулиці. Короче, Лер, фігово мені…

          – М-да… Не чекала такого від Сашки. Поль, не сумуй. Закохані завжди сперечаються, сваряться, а потім миряться. І ви з Сашкою помиритися. То все ревнощі.

          – Та знаю! Але ж він не правий! Я ж нічого не зробила, щоб поводитися зі мною таким чином. Мені й так не весело зараз, знаєш? Ще й він, веде себе, як телепень!

          – А ти йому не дзвони і не пиши! Нехай мізки включить! Подумає, що фігню вчудив, – заявила Лерка. – Давай пообідаємо і фільм подивимося?  Відволічешся від негативу. А там і Сашка отямиться і зателефонує з вибаченнями.

          До вечора ми з Леркою встигли переглянути  два фільми «Володаря перснів», двічі поїсти, а Сашка так і не подзвонив, не написав. Я усіма силами намагалася не думати про нього, але у мені не вдавалося. Все очікувала, що от-от заграє мелодія мого смартфону і на екрані з’явиться фото Федоріва.  Час від часу зазирала в телефон, слідкуючи за хвилинами на годиннику. Зрештою, Лерка відібрала телефон і сховала його в іншій кімнаті. Посеред другої частині трилогії про хоббітів я задрімала. Уві сні я знову пережила неприємні емоції від сварки з коханим.

          Прокинулася з поганим настроєм. В кімнаті темно. Ноутбука, по якому ми дивилися кіно, не було. Підвелася з ліжка, відчуваючи слабкий біль в ребрах. На помацки найшла двері і вийшла в коридор. Світло від лампочки різонуло в очі, змусило примружитися. У вітальні працював телевізор, на кухні шуміла вода. Невже Лерині батьки вже повернулися? Блін.

          Вирішила йти спочатку в кухню. Застала там подругу за миттям посуду.

          – Привіт, – я сіла на табуретку. – Що, мама з татом вже приїхали? – притихлим голосом поцікавилась, щоб мене не почули в сусідній кімнаті.

          – Ні, але скоро будуть. За годину десь, – Лерка склала вимиті тарілки на їхнє місце і закрила кран. – Наводжу марафет в квартирі, щоб не вислуховувати моралі, – вона витерла руки в рушник. – До речі, в залі Алекс з Костиком телек дивляться. І, як я зрозуміла, дехто з них чекає на тебе.

          – Невже, Костя? – пожартувала я і Лерка розсміялася. – А що, непогана ідея.

          – Припини, – відмахнулася я, але також заусміхалася. – Костик мені як старший брат, ти що. Лер, а Сашка дзвонив?

          – Ні, – вона захитала головою і піджала губи. Я скрушно зітхнула. – Пробач.

          – Та хіба ти винна? За що вибачаєшся? До речі, а де мій телефон?

          – В залі, на тумбі. Я звуки вимкнула. Може, Сашка вже дзвонив, поки я тут на кухні крутилася.

          – Піду гляну, – я підвелася і попрямувала до кімнати.

          Костик і Алекс сиділи на дивані і з неабиякою зацікавленістю вдивлялися в екран телевізора. Ну, ясно. Футбол. Цим все сказано.

          – Привіт, хлопці. Не звертайте на мене уваги. Я швиденько заберу телефон і піду.

          – Привіт! – озвався Костик. Перевів свій погляд на долю секунди на мене і далі втикнув у матч. – Ти нам зовсім не заважатимеш. Правда, Саш?