ГЛАВА 20. Бодай воно все!

ГЛАВА 20. Бодай воно все!

          Я кивнула. Взяла ключ з руки Алекса і затисла в долоні. Стояла і не могла вимовити і слова. Думала тільки над одним: як я маю розповісти про своє рішення Сашці.

          – Я тобі неймовірно вдячна. Ти мене дуже виручив. Вкотре…

          – Хах, я починаю підозрювати, що це все не просто так, – він підморгнув і нахилився до мене так близько, що я відчула щокою тепло його шкіри. А ще аромат свіжості. Так пахне ополіскувач для одягу. Я затамувала подих, не знаючи, що очікувати і що буде далі.

          – Чайник зараз злетить в Космос, – низький голос пролунав тихо, над самим вухом. О, Господи! Мурашки? Що такого сказав Алекс, що моє тіло так відреагувало на хлопця.

          Серце прискорилося і перш, ніж щось йому відповісти, почекаю, поки до мене повернеться  спокій.

          – Ааа, дійсно, – витиснула з себе, але напружений голос видав моє хвилювання. Я прочистила горло. – Кхм, геть забула про нього.

          Алекс відступив і поглянув на мене. Хитрі вогники блимали в його очах. Упс. Він відчув мою розгубленість? Я невимушено всміхнулася, навмисно демонструючи, що нічого такого не відбулося.

          – Якщо ти не проти, я зроблю для нас каву, – тепер хлопець легенько всміхнувся. Я кивнула. Яка Поліна буде проти, щоб їй зробили каву? Точно не я! – Хоча я не люблю розчинної, але в Костика іншу не п’ють. Ти поки присядь, бо я тобі толком і прокинутися не дав.

          – Ах-ха-ха, це точно, – розсміялася я, відійшла до столика і присіла на табуретку.

          – О, такою ти мені подобаєшся більше, – мовив Алекс і потягнувся до шафки за чашками. – Веселою і усміхненою.

          Оу, я йому подобаюся? Справді? Чи що він мав на увазі? Поліна, от навіщо ти шукаєш якісь підтексти в його словах? Спостерігала за тим, як Алекс засипав кави і цукру до наших кружок. Хлопець сказав, що хороший настрій мені до лиця. Та й по всьому.

          З кімнати надійшов Костик, як раз у той момент, коли Алекс заливав окріп у кружки. Аромат кави наповнив приміщення і я облизалися у передчутті гіркувато-терпкого напою. Слідом за Костиком з’явилася Лерка з рушником на голові. Невеличка кухонька вмить стала затісною для такої кількості людей, що одночасно знаходилися в ній. Їй богу, як у казці «Рукавичка». Якщо сюди зайде бодай ще хтось, то тут точно ніде буде розвернутися.

          – Такс, а де моя кава? – подруга вдавано обурилася, помітивши тільки дві чашки на тумбі.

          – Емммм, чекає, що ти її зробиш, – я всміхнулася і підвелася з табуретки, щоб взяти кружку, але Алекс мене випередив. Він поставив каву переді мною і всміхнувся. – Дякую! – я подарувала хлопцю вдячну усмішку і помітила, як його чорні очі грайливо засяяли.

          – Так. Ми зараз будемо вже йти, – мовив Костик. Він взяв кружку і нахабно сьорбнув Алексової кави. Той невдоволено буркнув, але брат Лери і бровою не повів. Одразу видно, що ці двоє - старі друзі. – Давай, Алекс, допивай свою каву і погнали! Поль, а то не твій телефон баламкає?

          Я прислухалася. Дійсно. Десь тихо награвала мелодія мого смартфону. Підвелася і пішла на звук. Він привів мене назад до Лериної кімнати. Смартфон лежав на підвіконні, підключений до зарядного пристрою. На екрані світилося фото Сашки. Швиденько від’єднавши провід, я відповіла на його дзвінок.

          – Привіт, – я зраділа голосу коханого.

          – Привіт, сонечко! Як ти сьогодні?

          – Добре, але треба таблетки випити. А я їх вчора вдома забула.

          – Я за пів години зайду і сходимо разом, окей? – Сашкова пропозиція мені сподобалася.

          – Чудово! Чекаю!

          Після короткої розмови з коханим мій настрій покращився. Не хотілося самій повертатися в рідну домівку. Я ще й досі злюсь на старого. Бачити його не хочу! Тому я зраділа Сашковій ідеї піти разом до мене. Він вже колись став на мій захист, прийняв на себе гнів мого батька. Сподіваюся, поява мене в компанії хлопця змісить батю мовчати.

          До приходу Сашки я встигла привести себе до ладу. Виходило в мене не надто вдало, але що я могла зробити? Мусила вправлятися. Каву я допивала з Леркою наодинці. Хлопці пішли ще коли я говорила телефоном зі своїм хлопцем. Я вирішила поки що не розповідати подрузі про свою розмову з Алексом. Тому що знала, що обговорення цієї теми затягнеться на довший час.

         Годинник показував одинадцяту двадцять, коли ми з Сашкою зустрілись. Ми вийшли з Лериної квартири і попрямували в бік мого будинку. Мені потрібно розповісти йому про моє рішення піти жити на квартиру до Алекса. Але як це зробити? З чого почати розмову? Я не знала.

          Я тримала свого коханого під руку, час від часу крадькома споглядаючи на нього. Який він у мене красунчик! Високий, чорноволосий, зі спортивною фігурою. А очі… Ммммм! Колись я була байдужа до їх кольору. Але зараз я втрачаю розум, коли їхня небесно-криштальна блакить дивиться на мене. Неосяжна глибина, в яку я щоразу вдивляюся захоплює. І гублюся в цих двох діамантово-смарагдових озерах. Я нізащо не зможу визначити справжній колір Сашкових очей. І навіть ніколи не збиралася! Мені подобається бачити в них кожного разу якісь новий відтінок.

          – Обережно, Поль! – Сашка підхопив мене, рятуючи від падіння. Я так замріялася, що не помітила ямку на дорозі і успішно за неї зашпорталася.

          – Ой, дякую! – я ще міцніше взялася за його руку. Всміхнулася хлопцю.

          – Ти себе добре почуваєш? – він зазирнув в моє обличчя.

          – Все чудово, – всміхнулася. – Просто замислилася трішечки.

          – Про що, якщо не секрет? – грайливо поцікавився Сашка.

          Зараз якраз слушний момент, щоб сповістити йому новину. Давай, Поль! Не вагайся.

          – Та думала про те, куди мені податися, – я вирішила зайти з заду, а не лупити правду-матку в лоба.