ГЛАВА 19. Пропозиція

ГЛАВА 19. Пропозиція

          Що робити? Куди йти? Ці два питання нав’язливо звучали в голові, наче набридлий комар дзижчить над вухом. Я не збігала сходами, як навіжена. Не летіла стрімголов, немов за мною женеться зграя вовків. Поволі ступала, намагаючись впорядкувати хаос в голові. І чому мене так сильно душить образа? Шмигнула носом, бо як би я не намагалася не розревітися, мені так і не вдалося втримати сльози. Не думала, що батько дійде до таких крайнощів!

          Може, піти до сусідки? Аня знає, який в мене старий придурошний. Я зупинилася. Точно! Витерла змокрілі вії. Глибокий вдих, щоб заспокоїтися. Хутко піднялася і постукала у двері. Почекала декілька секунд, потім постукала ще раз. Навіть приклала вухо, щоб почути хоча б якісь звуки. Нічого. Тиша. Навіть жодного разу підлога не рипнула. Навряд чи Аня б спала в цій годині. Може, поїхали куди? Ми вже декілька днів з нею не бачилися. Постукала втретє, але мені так ніхто і не відчинив.

          Рука машинально потяглася за телефоном. Яскрава блакитна підсвітка різонула очі у темряві під’їзду. Ну, блін! Ще й батарея майже розрядилася… Залишилося якихось нещасних десять відсотків заряду. В списку набраних номерів знайшла Сашкін і пустила йому виклик. Гудки йшли, але він не відповідав. Поки слухала монотонні звуки, напружено метикувала над ситуацією.

          Чим коханий мені допоможе? До себе на ночівлю він мене не візьме. Я ще навіть з батьками його не знайома. Ми ж не заручені, і я йому не наречена. Зустрічаємося не цілих три місяці. Навіть важко уявити оту дурнувату ситуацію, як Сашка вперше приведе мене до себе додому і одразу на ночівлю залишить. Нііііі, не хочу я ганьбитися перед його батьками. Ще подумають, що я якась…Блін. Короче, йти до Сашки явно не варіант. Щось не при таких умовах я бачила своє знайомство з його татом і мамою.

          Натиснула відбій і сховала телефон у задню кишеню джинсів. Вийшла з під’їзду і в роздумах сіла на лавку. В дворі нікого не було. Залишені на ніч автомобілі сусідів активно блимали синіми лампочками сигналізацій. На кущі і квіти, що росли обабіч під’їзної доріжки, падало кволе освітлення з квартир першого поверху. Легенький вітерець приніс прохолоду після спекотного дня. Він ніжно торкнувся невидимою рукою до мого стомленого обличчя, як це колись робила мама… Туга за найріднішою людиною змусила знову ковтати гірки сльози. Ненавиджу цей день! Ненавиджу гори! Ненавиджу тата! Підвела погляд догори, щоб подивитися на вікна рідної домівки. В кухні горіло верхнє світло, одна стулка трішки прочинена. Він там, сидить в теплі, дивиться телевізор… Як можна бути таким безсердечним?! Аааааах! Ридання вирвалося з грудей. Сльози гарячими струменями обпікали шкіру. Як же паскудно на душі, чорт забирай! Аж вити хочеться!

          От візьму і залишуся спати на лавці! Отак! Щоб на ранок сусіди побачили і присоромили батька! Буде знати, як рідну дитину з хати виганяти! Провчу його таким чином. Щоб знав!!!

          Від таких бойових думок настрій змінився. Тепер обурення з якоюсь хворобливою бравадою  керувало моїми думками, а не розпач. Витерла заплакані очі. Ой, Поля! Кого ти дуриш? Фіг ти спатимеш тут. Дурниці в голові якісь плодиш. Пофантазувала та й досить. Вечір хоч і не дуже холодний, але я вже починаю замерзати. Шкірою пройшлися сироти від чергового пориву вітру. У футболці не дуже комфортно. Та й плече вже болить від пов’язки, яка тримає загіпсовану руку. Треба якнайскоріше вшиватися з вулиці.

          Лерка! Вона точно мене прийме. Піду до неї! Ще не дуже пізно. За чверть одинадцята лишень. Знаю, що вона ще не скоро ляже спати. Та й скоріш за все вони з Костиком речі розкладають з рюкзаків, вечеряють…

          Поки йшла до подруги, весь час думала чи варто телефонувати мамі. Вона нічого не змінить. Що вона зможе зробити? Мій дзвінок тільки розхвилює її. Ну, нагримає на старого. Покричить в трубку. Їхні телефонні розмови завжди закінчуються сварками. Тато психує, посилає її куди подалі, потім бухає. Завжди одне й теж. Він злиться на маму. Бо вона ж посміла покинути його! Цяцю таку! А звикнутися жити самостійно батя ніяк не може. Гарно пристосувався! Дружина обходила його, наче маленьку дитинку: їсточки готувала, все прала-прасувала, прибирала-вилизувала. А тут – гоп! Самому все треба робити. Та й ще я залишилася йому на руки. Нетямуща нероба. Ідіотка, як і моя мама…

          – Поля?! – Валерка відчинила двері і вилупила очі на мене. – Ти чого тут? Що сталося?

          Я зайшла до квартири. Подивилася, чи хтось не йде до коридору з Лериних родичів.

          – Батя з дому вигнав, – сказала я, переминаючись з ноги на ногу. Закусила губу, щоб не розревітися. – Еммм, Лер, можна я у тебе заночую?

          – Питаєш! Ясно, що так! Заходь, звичайно!

          – Дякую, – я зняла кросівки. – Я така стомлена… – важко зітхнула, дивлячись в занепокоєні очі подруги.

          – Це він тебе за те, що ти в гори поїхала?

          – Угу, – кивнула. – Слухай, давай вже завтра поговоримо про це. Я б щось поїла…

          – Блін, вибач. Торможу! – Лерка взяла мене за руку і пішла на кухню. – Я просто в шоці від твого старого!

          – А де твої родаки?

          – В селі. Завтра ввечері мають приїхати, – Лерка покопирсалася в холодильнику і вийняла звідти сосиски і салат з огірків. Поклала на тарілку картопляне пюре і поставила гріти в мікрохвильову.

          – А Костик дома? – я взяла ножа, щоб відрізати кусень хліба.

          – Ага, дульки! Попер з Сашкою кудись!

          Я скинула брови від здивування.

          – З моїм Сашкою?!

          – Блін, та ніііі, – дівчина закотила очі. – З Алексом. Блін, забула, що ти плутаєшся, – її губи розтягнулися в усмішці. – Щось забагато Саш навколо.

          – Це точно, – дзенькнула мікрохвильова і я полізла виймати свою бажану вечерю. Нарешті Поліна поїсть!

          – Ти давай їж, а я піду тим часом постелю нам ліжко. Смачного!