ГЛАВА 18. Ідіотка!

ГЛАВА 18. Ідіотка!

          Пригода, яка зі мною трапилася, поставила моїх друзів на вуха. Як виявилося, вони шукали мене більше п’яти годин. Лерка першою помітила мою відсутність і забила тривогу. Хлопці кинулися обстежувати околиці будиночка, але марно. Тоді Костик і Алекс вирушили вглиб лісу, тому що краще за інших знали тутешню місцевість. А Сашку і Олега залишили з дівчатами, наказавши їм збирати пожитки.

          – А навіщо ви сказали пакувати речі? – поцікавилася, коли хлопець закінчив свою розповідь. Ми видерлися нагору і неквапливо йшли до будиночка.

          – Тому що, якби ти не знайшлася до обіду, потрібно було б звертатися по допомогу до рятувальників і лісничих, – сказав Алекс, допомагаючи мені переступити через повалений стовбур дерева. – Тобі надзвичайно пощастило, Поліна! – хлопець затримав мою руку в своїй. Його чорні очі дивилася впритул, губи стиснуті.

          – Саш, я ж бачу, що ти злишся, – я зупинилася і зазирнула в його чорні, як смола, очі. Він дивився впритул, але і я не збиралася відводити погляд. – Пробач, я хотіла просто прогулятися. Не знала, що це обернеться такими неприємностями.

          – Дівчино! Ти могла загинути, чорти б тебе побрали! – випалив він. Алекс підвищив голос, сказав це настільки загрозливо, що я похолола. – Що ти собі думала, а?! Велике щастя, що не сталося біди!

          Я дивилася на насуплене обличчя хлопця. Чорні очі гнівно буравили мене. Він правий. Що б робили мої друзі, якби я загинула? Або покалічилася настільки, що і поворухнутися б не могла? Боже! Я ж навіть не думала про них! Тільки себе і жаліла. Бісова егоїстка!

          – Ох, Саш… – ком підкотив до горла, встромляючи гострі голки. – Вибач… Я… Я не знаю, чим думала… Мені дуже шкода, – сльози застилали очі в якій вже раз за цей день. Стиснула губи, намагаючись стримати плач.

          – Пробач, пробач, я не хотів бути з тобою настільки суворим, – його голос вмить пом’якшав, вираз обличчя змінився і подобрішав. Він притягнув мене до себе і поклав руку на потилицю, легенько погладжуючи волосся. Я вткнулася носом в його плече і нестримно заревіла. – Вибач… Це все емоції. Ми всі неймовірно злякалися.

          Оголене тіло хлопця віддавало своє тепло моєму обличчю. Я слухала, як в його грудях приглушено й рівномірно б’ється серце. Він такий спокійний. Стоїть і заспокоює мене. Яка ж я плакса зашмаркана! Залила своїми слізьми йому всі груди.  

          – Ну, все. Заспокойся. Пробач мене, придурка.

          – Ми занадто часто називаємо тебе придурком, – пожартувала я і шмигнула носом. Алекс розсміявся.

          – Я можу звикнути, – всміхаючись промовив він, відпускаючи мене зі своїх обійм.

          – Ні, краще будь вже Алексом, – я витерла очі тильною стороною долоні.

          – Домовилися. Мені Алекс теж більше подобається, ніж «придурок», – всміхнувся хлопець. – Ходімо, на тебе чекає твій хлопець. Він дуже хвилюється. Місця собі не знаходить.

          Сашка… Моє грайливе й усміхнене сонечко! Ще жодного разу не бачила його таким занепокоєним і стурбованим. Як тільки ми з Алексом підійшли до будиночка, він зірвався і кинувся до мене. Немов ми не бачилися з вічність. Його опіка була схожою на м’яку пухову шаль, якою він одразу мене огорнув, як тільки я опинилася в улюблених обіймах.

          Я забула про весь біль, який мені довелося терпіти останні години. Він розчинився в теплоті Сашкових рук, в ніжних поцілунках і лагідних словах. Поруч з коханим зникло й страждання, яке викликало сум і розпач. Немов те пташенятко, яке горнеться до неньки, я так само горнулася до Сашки, і слухала рідний голос.

          – Поль, ну ти нас налякала! – збоку почувся голос Лерки. Я визирнула з-за спини Сашка і побачила радісне обличчя подруги. Вона підійшла і обійняла нас заразом із Федорівим. – Я так розпереживалася, капець просто! В мене, напевно, сивина через тебе з’явилася.

          – Куплю тобі фарбу для волосся, – жартома мовила я. – Колір «баклажан» тобі має пасувати.

          – Сама ти баклажан! – Валерка відсторонилася і склала руки на грудях. Надула губки, немов образилася. Хоча сама не втрималася і розпливлася в усмішці.

          – Як ти себе почуваєш? – Сашка провів ніжно долонею по моїй щоці. Його зелено-прозорі очі стурбовано обзирали мене.

          – Фігово. Хочу додому.

          – Речі вже зібрані, ми чекали на повернення Костика і Алекса, – Сашка взяв моє обличчя у долоні. – Як добре, що Алекс знайшов тебе!

          Його м’які вуста легенько торкнулися моїх. Заплющила очі від задоволення, відчуваючи, як серце почало прискорено битися від емоцій, що нахлинули на мене зненацька. В мене голова й без того йшла обертом, а від цього ніжного поцілунку я ледь не втратила свідомість. Сашка тільки й встиг впіймати мене і обережно посадити на траву.

          – Поль, що з тобою?! – сполохався хлопець. – Тобі погано?

          – Голова йде обертом. Після падіння весь час світ крутиться. Я так головою бемкнулася, що капец, – потерла потилицю рукою.

          – Ану, ходи-но сюди, – він підхопив мене на руки і поніс до будиночка. – Тобі треба хоча б щось попити. І як скоріше відправити тебе до лікарні.

***

          Повертатися до селища було не просто. І хоча дорога йшла донизу, і спускатися завжди легше, ніж підніматися, це аж ніяк не допомагало. Йти довелося довго, адже мої побиті частини тіла боліли і нили, я часто зупинялася, щоб відпочити і набратися сил. Сашка ніс наші обидва рюкзаки і я знала, як йому важко. Хоча виду він не подавав. Мужик!

          Коли нарешті на обрії замаячив край лісу і дерева почали рідшати, моїй радості не було меж. Ми вийшли на просіку, якою їздили лісовози по повалені лісорубами дерева. Сліди від велетенських коліс поробили в ґрунті рівномірні заглибини, по яким неодноразово пробиралася туди і назад масивна робоча техніка. Від думки, що ми вже майже дійшли до села, губи розтягнулися в усмішці, хоча почувалася я жахливо. Сильна втома давалася в знаки, я захекалася від довгої ходьби. Мене мордував біль не тільки в ушкоджених ділянках тіла, але й додався біль в ногах. Несамовито хотілося їсти. Шлунок урчав, як мотор радянського трактора.