ГЛАВА 17. Надія є

ГЛАВА 17. Надія є

          Відчай. Мерзенний, бридкий монстр. Підступно прокрадається в твій мозок, розпливається густим туманом по свідомості, видушує з тебе весь позитив. Пригнічує віру в краще, забирає життя в надії… Він вміє робити з сильної людини безформне желе.

          Я розуміла, що без сторонньої допомоги не виберуся звідси. Шлях на гору занадто складний з урахуванням мого теперішнього становища. З поломаною рукою мені не вдасться самостійно видертися по крутому схилу.

           Сил мені не вистачить. Біль сильніший за мою витривалість. Болить не тільки понівечена рука, але й побита голова і ребра. Ще й постійні «вертольотики» перед очима. Відчуття запаморочення не зникає і постійно здається, що мене занесе і я знову гепнуся донизу. Буде прикро втрачати той, хоч і невеличкий, але з такими потугами подоланий мною відрізок шляху. Як-ніяк, ці декілька метрів наблизили мене до верху.

          Від власної безпорадності хотілося плакати. Я весь час намагалася впоратися з черговим приступом істерики, періодично гукаючи на допомогу. Емоції змінювалися, як кадри в кінострічці. То мене накривала хвиля злості і я починала картати себе за власну тупість.

          Ідіотка! Треба були тобі ті квіточки?! Погуляла, помилувалася красою Карпат?!

          За гнівом приходила жалість до самої себе. Сум огортав мене, я плакала, відчуваючи себе нікчемою серед безмежних просторів дикої природи. У її володіннях я пропаду. Неодмінно пропаду. Я ж навіть на сторонах світу не орієнтуюся. З компасом чи без, не має значення. Я – дитина асфальту, дитя багатоповерхівок, нащадок цивілізації. Усі ці методи виживання в середовищі, відмінному від міста, для мене темний ліс (яка іронія, хах!). Чому на уроках географії і біології я не запам’ятала бодай щось, щоб помогло мені вижити? Я судомно намагалася згадати, як розпалювати багаття, як орієнтуватися на місцевості по рослинам. Нічого! В пам’яті утворилася така ж прірва, у яку я гепнулася.

          Я вперла голову на руку. Почала розмірковувати, що робитиму далі, якщо мене не відшукають в найближчому часі. Ну, окей. Поїм я ожини, поп’ю води з ріки. А далі що? З таким «збалансованим» харчуванням, я змарнію зі швидкістю світла. Та й йти кудись мені не до снаги. Понівечені частини тіла кожен раз нагадують про себе їдким болем.

          З очей в котрий раз заструменіли сльози. Я вже збилася з рахунку, скільки разів мене накривав відчай. І от зараз знову. Розпач не давав мені думати тверезо. Я просто сиділа і плакала, витираючи щоки від солених сльозинок.

          Очікування на порятунок було нестерпним. Час тягнувся занадто довго. Сонце вже зійшло високо вгору, а мене ще й досі не знайшли. Паніка охопила мене. Вона капосним голосочком нашіптувала усіляку гидоту, вселяючи в мою свідомість жахливі думки.

          Тебе ніхто не й думав рятувати! Тааак, тааак, ти ж сама винувата, що впала сюди! Ха-ха-ха! Твоя рука почне гнити, почнеться зараження крові і ти залишишся тільки згадкою в житті інших людей…

           Замовкни! Як це припинити?! Від таких думок я жадібно хапала повітря ротом. Мені перекрило кисень від усвідомлення свого патового становища. Вперше в житті я почувала себе такою нещасною. Я обезсилено впала на землю, підтягнула ноги до грудей. Тепер було боляче зовсім по-іншому. Боліда душа. Яскраво й пекельно. Гарячим жаром обпікаючи все нутро.

          Кому я потрібна в цьому житті?! Мама залишила мене напризволяще, поїхала світ за очі у пошуках кращої долі. Батько-пияк і тиран, взагалі мене на дух не переносить.

          Єдиний, хто розфарбовує моє життя барвами – це Сашка. Я кохаю цього шалапута. За одвічні жарти, веселий характер, енергійність, безтурботність. Саме його легкість не дає мені остаточно розкиснути. Він - яскравий промінчик в моєму тьмяному житті. І зараз мені катастрофічно його не вистачає! Найбільше, що я бажаю – опинитися в обіймах коханого!

         Спогади про Сашку допомогли мені відволіктися від гірких дум. Блакитно-дзеркальні очі хлопця з’явилися в пам’яті. Такі дивні і водночас такі вже звичні.

Допоки сонце сяє, поки вода тече,-

О-о-о, надія є!

Лиха біда минає, просто повір у це!

О-о-о, надія є…

          Чомусь саме рядки цієї пісні залунали в моїй свідомості. Я навіть не пригадаю, хто співає її. Точно чула колись, і не навіть не здогадувалася, що запам’ятала. Але ось зараз слова випірнули на поверхню, намагаючись врятувати мене. Повернути запал і ентузіазм.

          – Поліііінаааа! По-лі-нааааа!

          О, Боже! Невже хтось покликав мене на ім’я!

          Я скочила на ноги і одразу ж пожалкувала. Ох! В голові запаморочилося і я вклякла на коліна, заледве втримавши лівою рукою понівечену праву. В голові запульсував гучним стуком біль. Ааааай! Біль заволодів тілом, розповсюджуючи свою отруту в кожну клітинку.

          – Полііііінаааа!

          Голос долинав здалеку і заледве чутно.

          – Я тут!!! ЕЙ!!! ДОПОМОЖІТЬ!

          Якомога голосніше крикнула. Я врятована! ВРЯТОВАНА!!! Відчуття радості полонило і я вкотре розплакалася. Дякую, тобі, Господи! Плечі здригалися від ридання. Але цього разу це були сльози полегшення і надії на краще. Я підвела голову догори, і прокричала що є сили:

          – РЯТУЙТЕ! ДОПОМОЖІТЬ! ЕЕЕЕЕЙ!!!

          – Полінка!!! ДЕ ТИ?!

          Здається, це Алекс?! Голос дуже схожий на його.

          – Я тут, внизу!!! АГОВ! Я ТУТ!!!

          Мої очі вдивлялися в край гори, з надією побачити свого рятівника. Божечки, це ж не галюцинації? Скажіть, що ні! Я точно чула голос Алекса!

          І як на підтвердження моїх думок на горизонті з’явилася голова хлопця з коротким чорним волоссям. Навіть звідси, за декілька метрів від нього, я похолола від серйозності його вигляду. Він дивився згори на мене, зосереджено і … О, чорт! Здається, він злиться.