ГЛАВА 16. Гори помилок не пробачають

ГЛАВА 16. Гори помилок не пробачають

          Я розплющила очі. Закліпала, намагаючись зробити картинку чіткішою. Де я? Наді мною розстелилася безкрайня небесна блакить. Сонце рясно заливало обличчя яскравим світлом. Жодної хмаринки на небі. Ластівки літають високо вгорі, змагаючись у швидкості і прудкості. Невже я на морі? Гріюся на пляжі, засмагаю? Я підвела легенько голову, щоб зрозуміти що до чого. Тіло скрушно застогнало, занило. Голова запаморочилася і я опустила її назад. Ааа, точно. Я ж оступилася і звалилася у прірву. І тепер лежу горілиць на траві десь у самій низині. Добряче ж я гепнулася головою!

          – Ааааааа! – закричала від несподіваного болю, який в одну мить заполонив мою свідомість. Я хотіла підняти правицю, щоб затулити долонею обличчя, а натомість отримала різкий біль. Немов хтось проштрикнув руку нижче ліктя гострим списом. Я спробувала відірвати її від землі, але отримала чергову порцію болю. Це капець! По ходу, я вломила собі кістку. Ну, зашибісь!

          Не так я уявляла собі поїздку в гори!

          Повернула голову, щоб поглянути на те місце, звідки звалилася. Нічогеньку ж я пролетіла відстань! Метрів зо двадцять. Напевно, боженька мене любить. Інакше я не знаю, як пояснити те, що я не розтрощила собі череп чи не вломила хребта.

          З горем навпіл і з шаленим болем в перемішку я підвелася на ноги. Голова йшла обертом, а в очах скакали чорні плями. Скільки ж я пролежала без свідомості? Думаю, що не дуже довго. Сонце тільки випливло з-за горизонту і не встигло високо піднятися. Ранок тільки починався.

          Треба вибиратися звідси. Але як? Рука болить, аж пече вогнем. Та й рухати я нею мало що можу. Бовтається вдовж тіла, нагадуючи собою шкіряний батіг. Голова від болю теж слабо кумекає. Я скрушно зітхнула, усвідомлюючи своє сумне становище. Ой, ще й в грудях заболіло від глибокого вдиху. Добряче я забилася, падаючи сюди.

          Варто спробувати видертися нагору. Хоч схил доволі крутий, але є шанс вилізти. Звичайно, в хорошому самопочутті я б це зробила з найменшими труднощами. Та зараз підйом по трав’яній поверхні гори прирівнювався до підкорення Евересту.

          Ох, відчуваю, шлях на верх буде важким і довгим. Але це не скеля, де окрім слизького каміння нічого більше немає. Тут он травичка росте, кущики якісь, деревця молоденькі, з землі стирчать валуни й коріння. Є за що вхопитися. Я знову задерла голову, оцінюючи маршрут. М-да… Мені однозначно повезло. Скільки ж перепон під час падіння зустріло моє бідолашне тіло. Я ж могла і на смерть розбитися. Від цієї думки в мене ноги підкосилися. Кров прилинула до голови і скроні почали пульсувати. Фуууух, заспокоїтись. Мені треба заспокоїтись.

          Я зробила глибокий вдих і одразу ж пожалкувала. Грудну клітку огорнув біль. Немов хтось сильно затягнув пасок навколо моїх ребер.

          – Ооооой! – простогнала. Скривилася від неприємних відчуттів. Як це болить! Так, відтепер тільки поверхневі вдихи і легенькі видихи.

          Я наперед знала, що підйом на гору буде непростим завданням. Та коли я зробила декілька невдалих спроб, впевнилась, що це буде пекельно важко і боляче. Хапаючись лівою рукою за гілля, я з усієї сили підтягувала себе догори. Зціпивши зуби, важко дихаючи, я прикладала максимум зусиль, щоб наблизитися бодай на метр до того місця, звідки звалилася. Впирала ноги в каміння, верхівки яких стирчали з-під землі. Кожен крок давався з жахливим болем, але я терпіла. Права рука хиталася, як маятник від старого величезного годинника, створюючи додаткові незручності. Було нестерпно боляче щоразу, як я робила черговий крок. Енергія, як і мій запал, поступово тонули в морі болі і втоми, в яке я поволі занурювалася.

          Треба перепочити. Обравши більш менш рівну місцину, я присіла на траву. Поклала скалічену руку на коліна, кривлячись від різкого болю. Я жахливо втомилася. Піт заливав чоло, мене мордувала спрага. Облизала пересохлі губи. Йти далі не було сил.

          Лягла на траву і заплющила очі. Цікаво, хтось вже в будиночку прокинувся? Чи побачили, що мене немає? Дуже сподіваюся, що так. Можливо, навіть Сашка і Костик вже шукають мене. І Алекс також. Але звідки їм знати, де я? Ніхто ж не знає, в якій бік я пішла. Щоб шукати людину в лісі, потрібно й самому добре орієнтуватися на місцевості.

           А що, якщо вони мене не знайдуть?! Від усвідомлення можливої перспективи залишитися тут до ночі, мене кинуло в дрож. Сум огорнув мене і на душі стало так паршиво, немов коти нагадили. Страх сиротами проявився на моїй шкірі. Я боюсь. Зустріти темряву на одинці в дикий природі не моя завітна мрія. Розпач не давав тверезо мислити. А навпаки, допомагав уяві малювати жахливі картини власної загибелі.

          Я завжди думала, що помру від старості. Через багато-багато років. А зараз цей момент вже не здавався таким далеким. Моє тіло знайдуть рятувальники, коли вже буде запізно. Мурахи повзатимуть по шкірі, птахи виїдять очі, а вовки пообгризають кінцівки…

          Уявляючи подумки все це, мені так стало шкода себе, що я розплакалася. Сльози градом стікали по щоках, а з грудей виривалися голосні схлипи і ридання. Я не хочуууу помираааатииии!

          Господи, ну чому я така дурепа?! Нащо мені здалися ці трикляті гори?! Хочу додому!!! В тепле ліжечко, з м’якою подушкою і ковдрою!

          Я зітхнула, витираючи сльози рукавом мастерки, розмазуючи густий носовий слиз по тканині. Сльозами горю не допоможеш. Треба кликати на допомогу. Те, що я виберуся звідсіля самостійно, не здавалося вже таким реальним. Без сторонньої допомоги я сидітиму тут бозна скільки.

          – Допоможіть!!!! – щосили крикнула, прислухуючись.  Але у відповідь отримала тільки шум вітру. – ДОПОМОЖІІІІІІТЬ!!!

          Мій голос луною прокотився над верхівками дерев. Я подивилася догори, в надії, що друзі почують мене. Хоча, насправді, мало вірила в це. Гори помилок не пробачають.