ГЛАВА 15. На відстані витягнутої руки

ГЛАВА 15. На відстані витягнутої руки

          – Так, нам потрібна невеличка перерва. Робимо привал, – скомандував Костик. – Перепочинемо трішки і підемо далі.

          Всі поскидали рюкзаки на траву і блаженно зітхнули, що позбулися бодай не надовго, важкої ноші. Хтось вийняв баклажку з мінералкою, хтось вологі серветки, щоб протерти спітніле обличчя, а хтось підпалив сигарету.

          Кожен з присутніх взяв на себе роль психолога і намагався мене переконати в тому, що перехід на той беріг – цілком безпечний. Приводили аргументи, пояснювали, що нічого зі мною не трапиться, адже наша група не перші люди, які будуть йти цим шляхом. Що мені нічого боятися і не варто хвилюватися. Всі, крім Алекса. Він стояв осторонь, за кілька метрів. І на відміну від інших, не сказав мені бодай слова. Кинув в мій бік гострий погляд, наче ножа жбурнув, і відійшов подалі від всіх. Закурив сигарету і застиг, вдивляючись в темні обриси гір. Він стояв спиною до нас, весь такий спокійний і незворушний. Без завої метушні, яка була притаманна іншим учасникам нашого походу. Крижаний айсберг.

          За хвилин десять розмова в компанії змінила своє русло. Мене вже ніхто не намагався заспокоїти. Спогади про минулі походи стали більш актуальними і я зосталася сама, на одинці з власними переживаннями і страхом. Нікому з присутніх не вдалося мене переконати. Зрозуміли, що це марна справа. Зрештою мене залишили в спокої. Дівчата і хлопці жартували і сміялися, тільки одній мені було не до веселощів. А я все так само сиділа на своєму рюкзаку, дивилася на гори. Розуміла, що ближче мені не бачити їх. Принаймні сьогодні.

          Сашка підійшов до мене і присів навпочіпки. Поклав долоні на мої коліна і легенько стиснув їх.

          – Полінка, ну чого ти? – прошепотів ласкаво хлопець. – Ти дарма себе накручуєш.

          – Я боюся оступитися, – тихо промовила я. Я дивилася в дивного кольору очі коханого і не могла стримати тремтіння. Чим більше я думала про прохід по тій трубі, тим сильнішим воно ставало.

          – Заспокойся. Труба широка, не хвилюйся ти так. Уявляй, що це такий собі своєрідний місток.

          – Ага, тільки на містку є бодай щось схоже на поручні. А тут відкритий простір…

          – Кицюню, не розводи даремно паніку, – Сашка погладив мене по голові, наче я маленьке капризне дитя. Подивився на мене  і іронічно всміхнувся. Блін! Він що, думає, що я вигадала все?! Чи навмисно привертаю до себе увагу? – Нічого з тобою не станеться. Повір. Там немає чого боятися.

          – Звідки ти знаєш? – обурилася. – Ти ж сам вперше будеш йти тією трубою!

          – Ну, я ж не роблю з цього трагедію. Мені самому не пособі, знаєш…

          – Коротше, я зрозуміла. Ти хоробрий, я – сцикуха!

          – Та чого ти завелася?

          – Піду пройдуся, – кинула я і підхопившись на ноги, попрямувала вдовж урвища.

          Від розмови з Сашкою я ще більше рознервувалася. Невже він не розуміє, що мені насправді страшно?! Я не готова ризикувати власним життям! Всі такі безпечні! Цю трубу проклали тут не для переходу з одного берега на інший. І те, що в такий спосіб люди перетинають річку не означає, що це нормально!

          Я кипіла від гніву. Чомусь вся ситуація, що склалася, страшенно мене дратувала. Я розуміла, що своїм протестом затримую похід. Але я не могла нічого з собою вдіяти. Пройшла повз Алекса, який ще й досі витріщався на гори. Крадькома подивилася на хлопця. Такий спокійний. Як удав. От мені б хоча б краплю його спокійності. Добре, що хоча б цей мовчить.

          – Можу відвести тебе додому.

          Його слова змусили мене зупинитися. Я розвернулася і спантеличено поглянула на Алекса.

          – Не зрозуміла…

          Він стояв на краю берега, дивлячись собі під ноги. Знизу бурхливою течією бігла річка, не звертаючи уваги на двох людей, які у порівнянні з нею здавалися дрібними і незначними. Алекс поглянув на мене через плече. Зміряв мене поглядом і відвернув голову.

          – Бери рюкзак. Відвезу тебе назад до Франківська.

          – Еммм… – я розгубилася. Його голос здався мені холодним і бездушним. Не сподівалася почути таку різкість в свій бік. Навіть не знайшла, що йому відповісти.

          – Ти ж цього хочеш? – дивлячись вдалину, запитав мене Алекс.

          – Так… Але тільки тому, що не хочу підводити друзів.

          – Ти вже їх підвела. Якби не ти, всі були б вже на тому березі і продовжували далі шлях.

          – А ти вмієш спілкуватися з людьми. Ти завжди таке хамло? – роздратовано фиркнула і заклала руки на грудях.

           Алекс обернувся. Він всміхався. Йому, блін, весело?!

          – Я лишень сказав тобі те, про що насправді думають інші. Навряд чи хтось з них відверто скаже тобі про це. Говорити вголос про такі речі не зручно. Ти ж образишся, якщо, наприклад, почуєш таке від Лерки, правда? – хлопець запхав руки до кишень спортивних штанів і затримав на мені погляд. – Я колись був у аналогічній ситуації. Але коли ти пацан і з тебе всі ржуть, ти мусиш робити те, чого насправді не хочеш. Я сам страшенно боявся йти по цій трубі першого разу. Думав, що мій мозок вибухне від страху, коли зробив перший крок і став на поверхню труби. – він замовчав. Оце так! Я думала, що тільки дівчатам притаманне відчуття страху. – Якщо ти дійсно хочеш додому, мій бус до твоїх послуг. Не варто мордувати себе.

          – Але… Ти також змушений будеш повернутися.

          – Забий… – відмахнувся той. – Я тут не вперше і точно не в останнє.

          – Так? А я от вперше… – я подивилася на величні гори, що красувалися на тому березі.

          – Йди-но сюди, – сказав Алекс і я підійшла і стала поруч. – Подивися донизу. Відчуваєш страх?

          – Є трішки, – кивнула, дивлячись собі під ноги.