ГЛАВА 13. Правда – це олія на воді

ГЛАВА 13. Правда – це олія на воді

          – Те, що чуєш! – озлоблено гримнув тато. – Твоя дорогенька мамуля проміняла мене на єврикі! – він невдоволено фиркнув. Удавав, що йому байдуже. Але темні очі палали від люті.

          – Це якісь бред! – прошепотіла пересохлим язиком.

          – Давно треба було тобі це сказати, – якось на диво спокійно промовив тато. – Може б тоді ти поводила себе, як нормальна донька.

          Від такого несподіваного зізнання мене кинуло в жар. Тіло вкрило потом, немов вулкан Везувій вибухнув поруч зі мною і його кипляча лава залила мене з голови до ніг. Я заклякла. Не могла двинути ні рукою, ні ногою. Припечаталася стопами до лінолеуму. Рухалися тільки мої вії. Я кліпала настільки часто, що аж в очах почало мерехтіти. Я не могла повірити власним вухам! Невже це правда?! Розмова про гори вмить стала зовсім не актуальною.

          – Ти навмисно це вигадав? Так? Щоб позлити мене?! – нарешті мій мозок почав працювати, а рот вимовляти слова.

          – Нічого подібного, – байдуже кинув тато. Він навіть не дивився в мій бік. І це злило ще дужче!

          – Я тобі не вірю! – прокричала я. Так, немов мій крик зміг би заглушити шок, який вибухнув в моїй голові. – Не вірю!!!

          – Тц, ой! – цмокнув він і закотив очі. – Та не вір, – махнув рукою, ніби муху відганяв.

          – Я телефоную мамі! – я гепнула кружку з чаєм на тумбу. Коричнева рідина розхлюпалася по її поверхні.

          – Давай! – відмахнувся тато. – Привіт від мене не забудь передати!

          Я миттю кинулася до своєї кімнати. Не може бути, що мої батьки розлучилися! Такого просто не може бути! Коли?! Чому я про це не знаю???

          Моя голова кипіла від запитань. Тремтячими руками взяла смартфон. Пальці спітніли від хвилювання і смартфон не хотів реагувати на мої дотики. Ааааа! Я зараз жбурну його до стіни, якщо цей бісів гаджет не почне працювати! Провела декілька разів долонями по простирадлу, щоб висушити шкіру рук. Це допомогло і телефон розблокувався. За секунду я вже набирала маму через Месенджер. Чекала, а сама тупала ногою від нетерплячки. Ну, чого так довго?! Але вона не відповіла. Знаю, що в цей час до неї важко додзвонитися. Там в Італії інший часовий пояс. І в неї якраз почалася робоча зміна. Та я вирішила набрати її ще раз. Знову безрезультатно. І наступний телефонний дзвінок не дав бажаного результат. Я не втрачала надії. А раптом відповість?

          Я крокувала кімнатою вперед-назад, бо від хвилювання не могла всидіти на місці. Тільки присідала на ліжко, одразу ж підхоплювалася. Знервовано стискала руку в кулак, закручувала волосся на палець, хрускала суглобами. Ходила туди-сюди, рахуючи кожен гудок, який лунав в динаміку. Один, два, три… Я підійшла до вікна, зазирнула у двір. Чотири, п’ять, шість. Перетнула кімнату, зупинилася біля дверей. Сім, вісім, дев’ять. Притулилася чолом до прохолодної деревини. Слухаючи в динаміку довгі гудки я ще більше дратувалася. Блін! Мені негайно треба почути маму!!! Хочу знати все! А вона, як на зло, не відповідає!

          Напишу їй повідомлення. Хоча, коли вона побачить стільки пропущених дзвінків від мене, сама зателефонує.

          «Ма! Передзвони, як тільки звільнишся! ЦЕ ТЕРМІНОВО!!!»

          Я впала на ліжко і втупила погляд в стелю. Слова батька ніяк не вкладалися в голові. Мої батьки розлучені. Як таке взагалі можливо?! Не думала, що це колись торкнеться моєї сім’ї…

          – Мммм… – безсило простогнала я, прикриваючи обличчя долонями. Усвідомлювати і вірити татовим словам було неймовірно важко. Я наче каменюку проковтнула і вона стала мені в горлі.

          Це якась дурня!                                       

          От не вірю я татові! Не вірю!

          Він навмисно так сказав, щоб переключити нашу розмову на іншу тему. Точно! Інакшого логічного пояснення я не бачу. Ой, як же я розсерджуся, якщо він мені збрехав! Знову бабі Марійці поскаржуся на нього! Нехай отримає прочуханки від своєї матусі!

          Мій смартфон ожив мелодією вхідного виклику. Я різко підхопилася. Поглянула на екран. Мама!

          – Привіт, доню! Що сталося?! Твоє повідомлення не на жарт мене налякало! – стривожено говорила мама.

          – Привіт, ма! Зі мною все гаразд, – я поспішила її заспокоїти, хоча хвилювання від майбутньої розмови паморочило макітру. Складалося таке враження, що я щойно злізла з каруселі, на якій кружляла безупину дві години. Мене навіть нудити почало.

          – Чесно? Ти не вагітна? Не програла гроші в карти? Ти щось вкрала?

          – Ні, ні, ні!!! Нічого такого! Все, як завжди, – запевнила я. – Крім одного. Ма… – мені потрібна була секунда, щоб наважитися. – Я тут несподівано дізналася дещо…

          – Що саме?

          – Мам, я навіть не знаю, як сказати… Розумієш, тато сказав, що ви цей…ну, типу, розлучені… – останнє слово я заледве вимовила вголос. Такої важкої розмови у мене з мамою ще не було. – Це правда?

          Між нами запало мовчання. Воно тривало кілька секунд, а здавалося, що минула ціла епоха. Я затамувала подих, в надії почути, як мама переконує мене в протилежному, заспокоює і каже, що все це вигадки. Потім ми посміємося з тих дурниць, що наговорив мені тато. Я замружилася і схрестила пальці. Але замість цього я почула геть іншу розмову.

          – Так, дитинко, – мама важко зітхнула. – Це правда.

          – Не може цього бути!!! – вигукнула я, розуміючи, що щойно моя сім’я розсипалася в прах. – Капець! Ма! Я в шоці!

          – Полінко, вгамуйся, сонечко! – лагідним голосом благала мама.

          – Я не можу!!! – викрикнула. – Чому ви приховали це від мене? Чому не сказали? Навіщо обманювали?!

          Злість, яка нещодавно була спрямована на батька, тепер лилася і в бік матері. Як вони могли?! Замовчали, приховали від мене! Так, наче я не маю знати, що відбувається в моїй сім’ї! Так, наче я не частина їхніх стосунків! Боже!!!