ГЛАВА 12. Фіаско

ГЛАВА 12. Фіаско

          – Поль, ну визначайся вже!

          Валерка дратівливо тупала ніжкою. Похапцем заправила пшеничного кольору пасмо волосся за вушко. Заклала худенькі руки на грудях. Бачу, що вона нервується, але всіма силами намагається втримати негативні емоції в собі.

          – Блін, я не знаююююю, – простогнала я і закрила обличчя долонями.

          – Уфффф, – подруга голосно випустила повітря з легенів і гепнулася на лавку поруч зі мною. – Ну, чого ти?

          – Слухай, ти що, не знаєш, який в мене батя нарваний? Він як почує, що я на три дні збираюся з дому їхати, влаштує мені такий армагеддон, що мене і Брюс Вілліс не врятує.

          – Звичайно, що знаю, – Лерка важко зітхнула. – Але я не хочу без тебе їхати!

          – Типу я хочу лишитися вдома, коли ви всі їдете в гори?! – моє питання прозвучало аж занадто емоційно. Але я, бляха-муха, не мала жодного бажання вичікувати повернення Сашки, Лери і інших з походу. Я ще ні разу в житті не ходила в гори! А тут така нагода! І втрачати шанс скористатися такою можливістю я не збиралася.

          – Треба щось придумати! – твердо заявила Лера.

          – Давай, спробуй. Може в тебе щось вийде, – я подивилася на дівчину. Вона була сповнена рішучості і ентузіазму. – В мене щось нічого не виходить. Маєш якісь ідеї?

          – Ти мамі казала про гори?

          – Казала. Вона дала добро.

          – Це ж круто! – очі подруги засяяли від радості.

          – Та нічого не круто! Толку з її дозволу? Якщо вона там, а я – тут, – я не поділяла Леркіного піднесеного настрою. – Батя вже не раз мені казав, що він за мене відповідає, поки мама в Італії. Знаєш, скільки я чула оте його «мала гівнючка, тобі ще вісімнадцяти немає»?

          – Це капец! Поля, то що? Виходить, ти не поїдеш? – голос Лери був таким жалібним, як в маленької дитинки, як от-от розплачеться.

          – Лер, я тебе дуже люблю, але зараз хочу стукнути! Я тебе прошу – не ний, окей? Мені самій тошно!

          – А що, якщо Сашка відпросить тебе у батька? – висунула припущення вона.

          – А-ха-ха! Яка ти смішна! – мені насправді стало смішно з її слів. – Ти думаєш, що старий захоче бачити Сашка після того конфлікту на випускний? Ага! Помрій! Скоріше сутичка між ними станеться, ніж розмова. Батя Сашку не інакше, як «вилупок» і «молокосос» не називає. Та й ще матюками рясно присипає. Так що це явно не варік.

          – Слухай! А ти скажи, що до баби на три дні поїдеш в гості. А сама в гори! А? Що скажеш?

          – Якби це була мамина мама, тоді б проканало. Я її люблю і з задоволенням у неї б погостювала. Але тут  є маленька нестиковка - вона живе в Житомирі. Тільки дорога в обидві сторони займе майже два дні. А до татової мами я рідко ходжу в гості. Якщо я скажу, що йду до неї на три дні, то це одразу буде пальоно. Батя не повірить. Та й баба Марійка мене не прикриє.

          – Ну, що це за непруха! – Лерка ляснула себе по нозі з такою силою, що аж шкіра стала рожевою.

          – Коротше, немає чого вигадувати якісь небилиці. Скажу, як є.

          – І що це тобі дасть? – подруга подивилася на мене так, немов у мене дах поїхав. – Тільки нерви собі зіпсуєш. Все-одно тебе тато не відпустить.

          – Спробувати варто. Раптом його мама вмовить? Вона обіцяла поговорити з ним. Сьогодні мала зателефонувати йому.

          Я підвелася з лавки, Лерка встала слідом за мною. Я накинула наплічник на спину, і тримаючись за лямки, розвернулася в бік свого будинку.

          – Давай так. Я переговорю з батьою і дам тобі знати.

          – Домовилися, – подруга поправила волосся, закладаючи його за вуха. – Чекаю дзвінка!

          Ми розійшлися на роздоріжжі. Неспішно крокуючи тротуаром, я йшла додому і вже подумки уявляла себе в горах. Завжди мріяла про відпочинок у Карпатах! Аж тут підвернулася така нагода! Три дні дикого відпочинку, в будиночку лісників, серед неймовірної краси дикої природи! Та ще й з Сашкою! Тиша, спокій довкола, пташки співають, ялинки пишаються красою, сонечко. І коханий поруч. Нічого більш романтичного годі собі уявити!

          А якщо подумати, що за два тижні скінчиться літо і розпочнеться навчання, то взагалі зле робиться. Я ще толком від школи не встигла відпочити, як вже універ маячить на горизонті. Тоска смертна!

          От Сашкові добре! Він вирішив, що не буде цього року подавати документи ні в один університет. Сказав батькам, що бажає рік поваляти дурня. І вони йому не перечили. Певною мірою заздрю йому.

          Мій батько теж вважав, що здобувати вищу освіту – це повна дурня. Оті всі поголовні економісти, менеджери і юристи для нього були щось на кшталт бліх, що плодяться на дворовому коту. Ще донедавна виносив мені мозок, щоб я йшла вчитися на кухаря, офіціантку чи муляра-штукатура. Толку, бачте, більше з мене буде!

          Якби я мамі не пообіцяла, що обов’язково поступлю – то також не рипалася в жоден інститут, як Федорів. Та й ще щоб батька позлити навмисно подала документи на економічний. Хоча, чесно кажучи, мені зовсім не хотілося вчитися на бухгалтера. Лерка подала документи на цей факультет, та й я попленталася за нею. Але на відміну від мене, вона хотіла там вчитися. Фінансовий аналітик – ось ким вона себе бачила після завершення ВУЗу. А що я? А нічого! Бо я так далеко не заглядала, як моя Валерка.

         Серпневий вечір цього дня виявився жахливо спекотним. Вдень стовпчик термометру показував +33 в затінку. І тільки ближче до восьмої години я вибралася на вулицю, щоб прогулятися містом. Бо тільки в цей час можна було нормально дихати і не відчувати, як краплі поту стікають по спині прямо в трусики.

          Сашку я попередила, що сьогодні хочу провести час з подругою і що ми зустрінемося з ним завтра. Заодно повідомлю йому результат своєї розмови з батьком стосовно нашої запланованої поїздки в Осмолоду*. Та скоріш за все я одразу ж зателефоную йому. Я ж себе знаю. Точно не витерплю до завтра. Я вже встигла за ним скучити!