ГЛАВА 10. Романтика

ГЛАВА 10. Романтика

          Його відповідь змусила серце битися трішки скоріше. Дивно, як я відреагувала на його згоду. Очі хлопця лукаво всміхалися, дивлячись на мене з цікавістю.

          Я відкрила наплічник і почала складати у нього виноград. Пляшка Пепсі також стане в нагоді. Ні, ну а що? Мені до ранку вештатися містом, я точно зголоднію. Грошей в мене обмаль, якихось десять гривень. Ті гроші, що я мала при собі, так і залишилися в клатчі. Добре, що я здогадалася ключі в кишеню джинсів покласти.

          Сашка дивився на те, як в нетрях наплічника зникає їжа зі столу. Спочатку він тільки спостерігав. А потім й сам почав активно допомагати, не припиняючи при цьому всміхатися. Подавав мені абрикоси, згріб всю черешню і вишню, яка була в полі його досяжності. Ми були як Боні і Клайд, тільки дуже дитячою версію знаменитих злочинців. Бо тягнути зі столу їжу (за яку ми, власне, заплатили, коли здавали гроші на організацію випускного в кафе) і грабувати банки – це не одне і теж. Я вийняла з бокової кишеньки целофановий кульок, який залишився від булочки, яку я з’їла позавчора. Вивернула його на інший бік, щоб позбутися крихт, і поклала туди ковбасної та сирної нарізки. Крадькома поглянула в різні сторони, чи бува, ніхто не слідкує за моїми діями. Всім було пофіг. Дорослі випивали, сперечалися, травили анекдоти. Більша половина однокласників танцювали, а ті, хто залишилися за столом, про щось активно розмовляли або втикали в смартфони. Як і Лерка, вона так само залипла в своєму телефоні і не звертала уваги ні на що. Клас!

          До кулька з ковбасою і сиром додалися декілька канапок, смажена риба, трішки огірків і помідорів. І все це я сховала в рюкзак.  Підморгнула Сашці, а він хитро всміхнувся.

          – Лер, чуєш, – я схилилася до подруги. Вона відлипла від свого гаджета і подивилася на мене. – Я чухаю звідси.

          – Тобто? – вона здивовано дивилася на мене. – Куди?

          – Не знаю, – я закинула рюкзак на плече. – Ми з Федорівим вирішили зникнути по-тихому.

          – Щооо? – вона нахилилася до столу, щоб зазирнути через мене і подивитися на свого брата. – Він і ти? – Лерка перевела погляд на мене. – Серйозно?! Та лааааадно!

          – Одним словом, ми відчалюємо. Завтра зустрінемося, – я нахилилася, чмокнула її в щічку. Потім розвернулася до Сашки. – Я піду до класухи, скажу, що йду додому. Про тебе щось говорити?

          – Скажи, що я тебе проведу, – просто сказав Сашка. – Вона не буде кіпішувати. Чекаю тебе на вулиці.

          Хлопець підвівся і впевненою ходою покинув зал. Я дивилася йому вслід, на його високий зріст, чорняве волосся, широкі плечі, красиву пропорційну фігуру і немов вперше бачила цього хлопця. Аж закусила губу, так замріялася.

          – Полін, – Леркин голос вивів мене з прострації. – Ви що, зустрічаєтесь?

          – Що? Хто? Ми? Я і Сашка?! Пфффф! – я закотила очі. – Ти щооооо??? – мій внутрішній протест був таким сильним, що я аж сама не сподівалася аж на стільки бурхливу реакцію.

          – Ага, так я і повірила, – Лерка хитро примружилася. – Я вас двох знаю, краще, ніж ви самі себе.

          – Лаааадноооо, – протягнула я. Сперечатися мені не хотілося. – Все, я пішла. – Я обійняла подругу.

          – Якщо не розповіси мені подробиць, я ображуся, – дівчина надула пухкі губки, чим насмішила мене.

          – Обіцяю, що ти знатимеш все, – я встала зі стільця, я всміхнувшись, помахала подрузі рукою на прощання.

         Класна керівничка, Олена Леонідівна, почувши, що я зібралася додому, спочатку протестувала, щоб я покидала стіни кафе. Але почувши, що мене проводить Федорів, подобрішала, розпливлася в усмішці і погодилася.

          Від шуму, що стояв у кафе, вулична тиша здалася мені божою благодаттю. На вуха перестала тиснути гучна музика, як і на мозок безцільне сидіння за столом. Тут набагато краще, ніж в середині.

          От ніколи не думала, що завершення школи в мене буде таким. Прогулянка нічним містом з хлопцем, якого до сьогодні я ненавиділа і була ладна придушити. Інакше я уявляла свій випускний. Думала, піду зустрічати світанок разом з усім класом. Буду безтурботно веселитися, жартувати, сміятися й згадувати всі минулі шкільні роки. Планувати майбутнє, розмовляючи з Леркою про майбутній універ і обирати на кого йти вчитися. Я ще й досі не визначилася, куди подавати документи. А ще хотіла з Артемом покататися нічними вуличками міста. Ага. Покаталася. Ледь відкараскалася від того придурка! І за це я маю дякувати Федоріву.

          Натомість всі мої уявлення і плани про випускний вечір пішли коту під хвіст. Не те, щоб я скаржилася. Ні. Як говориться у відомому прислів’ї «Все, що робиться – на краще». Тут я повністю згідна. Бо якби не ті всі негативні події, які трапилися зі мною цього вечора, я б не провела більшість часу з Сашкою. І нізащо не дізналася, що він нормальний і адекватний хлопець. А не козел, як я звикла про нього думати. І поводиться він, коли ми на одинці, не як клоун. Не сипле дурнуватими жартиками, не показує свою надмірність.

          – Саш, слухай, в мене тут є одне питаннячко до тебе, – ми вийшли з автозаправки «WOG», тримаючи в руках по паперовому стаканчику з кавою.

          Час підходив до четвертої ранку. Ми неквапливо рухалися поки ще порожніми вуличками, прямуючи в бік Міського Озера*. До того ми прогулялися Стометрівкою, дійшли до Ратуші, пройшлися до «Піонерського» парку*, мотнули коло по всім визначним центральним вуличкам Івано-Франківська. І ось ноги нас понесли до найкрасивішої місцини в рідному місті. Насправді, я не задумувалася, куди ми йдемо. Ми просто гуляли, не помітно крокували тротуаром, час від часу присідаючи на лавочки.

          Я зробила ковток гарячого напою, насолоджуючись його гіркотою. Подивилася на хлопця, обдумуючи, чи варто питати те, що спало мені на думку.