ГЛАВА 9. Мій герой

ГЛАВА 9. Мій герой

          – Ти хто в біса такий?! – прогарчав люто батько, а я відкрила очі.

          Сашка стояв поруч зі мною, утримуючи татову руку. Він встиг перехопити його удар. Обличчя хлопця було кам’яним. Погляд, якого я ще в житті не бачила – злий і непроникний. Широкі вилиці напружилися, брови насуплені. І знову хвиля страху накрила мене. Тепер я вже боялася, щоб між цими двома не розпочалася бійка.

          – Не смійте, – прошипів грізно Сашка, не зводячи з тата очей.

          – Забирайся звідси, шмаркачу! – огризнувся батько, сіпнув руку, але хватка Сашка була стальною.

          – Я піду звідси тільки з нею, – хлопець подивився на мене.

          – Я її батько і мені вирішувати, куди Поліна буде йти. – він приклав зусиль, щоб позбутися Сашкових кайданів на зап’ястку. – І з ким!

          – Помиляєшся! – спалахнула я. Двома руками відштовхнула тата подалі від себе, щоб мати змогу пройти. Він заточився, зашпортався і влетів спиною в холодильник. Я затамувала подих, спостерігаючи за тим, як старенький телевізор похитнувся, але якимось чудом втримався на поверхні. – Ходімо! – я взяла Сашку за руку.

          Я рішуче крокувала коридором, не затримуючись ні на секунду. Навіть не озирнулася ні разу. На ходу витерла рукавом змокрілі очі. Боже! Мені так незручно перед Федорівим! Соромно, що він побачив тата в такому вигляді.

          Я бігла сходами з такою прудкістю, немов за мною гналася зграя вовків. Толком не пам’ятала, як опинилася на вулиці. Зупинилася лишень тоді, коли стало важко дихати і почало колоти в правому боці.

          – Оце ти влаштувала нам марафон, – Сашка стояв позаду і всміхався на весь рот. Ми все-ще трималися за руки.

          – Вибач, – я перевела подих і всміхнулася йому у відповідь. – Вибач.

         – Та що ти завелася? Припини вибачатися.

          – Саш, дякую. Ти сьогодні мій герой, – очі в хлопця заблищали від моїх слів.

          – Ой, скажеш таке! – відмахнувся Сашка. – Жодних труднощів для мене. Звертайся при нагоді, – він підморгнув. – Служба охорони Федоріва завжди до твоїх послуг.

          – Дякую! Справді, без жартів. Я вдячна тобі.

          – Бляха, Марченко! Ти як не вибачаєшся, так дякуєш. Все нормально, окей? – розсміявся хлопець.

          Я кивнула.

          – Може вже відпустиш мою руку? – сказав Саша.

          – Виб… – я черговий раз хотіла вибачитися, але Сашко насупив брови і я моментально прикусила язика. – Окей, – тільки й сказала.

          Одягла рюкзак на плечі і тримаючись за лямки запитала:

          – Ти не проти, якщо ми пройдемося пішки до кафе?

          – Тільки за. Тобі зараз не заважало б заспокоїтися.

          Сьогоднішня ніч видалася напрочуд теплою. Ми з Федорівим йшли не поспішаючи. В цю пізню годину вулиці міста практично спорожніли. Тиша, яку не зустрінеш  у світлий час доби, панувала зараз на всій території Івано-Франківська.

          За цей вечір стільки подій відбулося в моєму житті, що не осмислиш за коротку прогулянку. Але одна з них мене тішила. Сашко Федорів, який був моїм ворогом номер один, став для мене героєм. Я йшла поруч з хлопцем і крадькома поглядала на нього. Цікаво, про що він думає в цю мить?

          – Твій піджак залишився в мої спальні, – я спробувала завести бесіду, щоб не йти мовчки.

          – В ньому немає зараз необхідності, – Сашка скинув плечима. – Мені і в сорочці нормально.

          – Вибач, що зіпсувала тобі випускний… – я зітхнула. Мені насправді було прикро.

          – Поліна, все нормально. З тобою мені цікавіше. Бо в тому кафе було так нудно, що я ні краплі не шкодую, що поплентався тоді за тобою в кущі.

          Я поглянула на хлопця. Він всміхався. Його хороший настрій передався й мені. Я й досі хвилювалася стосовно тієї сцени у себе вдома, на яку попав Сашка.

          – Чуєш, а як ти опинився в мене вдома? – моя цікавість перемогла і я не стрималася, щоб запитати його про це.

          – Крізь відчинені вікна ваші крики було чутно на весь двір, – сказав він.

          Ого! Я здивовано вигнула брови. Ну, справді. Я й не подумала про це.

          – Слухай, Поль, ти мене вибач, але скажи: твій батько часто так себе поводить?

          – Ні, – я захитала головою. – Він ніколи раніше мене не бив. Почав бухати, коли мама поїхала на заробітки. Вже пів року заливає сливку.

          – Капец, – Сашка заглянув мені в обличчя. – Я не знав.

          – Та звідки ти міг знати, – я поглянула на хлопця. – Ми ж з тобою і не спілкувалися нормально ні разу.

          – Ну, так. Болить? – він легенько торкнувся моєї щоки.

          – Трішки, – його дотик був таким приємним, що я забула про біль. Тільки тепло його пальців відчувала в цю секунду. За мить хлопець забрав руку, і я відчула, як розчарування запало в душі.

          На горизонті замаячили вогні кафешки. Навіть не помітила, як час минув в дорозі і ми так швидко подолали шлях.

          Коли ми підходили до входу, то побачили, що там стоїть майже половина нашого класу.

          Блін, зараз почнуть роздивлятися мене з Сашкою. Теревені почнуться. Поспляться дурнуваті питання. Ох, ну от! Вже бачу, як дівчата завидно поглядають в наш бік.

          – Оце номер! – заволав Вовка, побачивши нас. – Не може цього бути! Я не вірю власним очам! Марченко і Федорів разом!

          – Замовкни, дурко! – Сашка штурхнув хлопця в плече. Це був такий собі дружній рух, бо хлопці почали вовтузитись, немов старі друзі-борці, які ніяк не можуть довести одне одному свою перевагу.

          Я відійшла до Лерки, яка побачивши мене, схопила під руку і потягла кудись вглиб кафе.

          – Лер, мені потрібно в туалет. Привести себе до ладу.