ГЛАВА 8. Біль

ГЛАВА 8. Біль

          Ну, будь ласка, погодься. Погодься!

          Я подумки молила хлопця про ствердну відповідь. Мені дуже хотілося, щоб Сашка згодився поїхати зі мною.

           Він стояв за крок від мене, тримаючи руку зверху на дверцятах, немов застиг в цій позі. Високий, стильний, красивий. Я дивилася на нього знизу вверх, не відводячи погляду. Тьмяне світло з салону автомобіля злегка освітлювало наші постаті.

          – Кхм, я щось навіть не знаю, – він пошкрябав кінчиками пальців шию. Замовчав ще на кілька секунд. За які я встигла подумки тричі втратити свідомість і пережити серцевий напад. Подивився в бік кафе, немов щось зважуючи, а потім промовив: – Гаразд. Посувайся.

          – Дякую! – я видихнула з полегшенням.

          Радісно всміхнулася йому. Звільнила місце на диванчику для хлопця. Він зручно вмостився поруч, на задньому сидінні таксі і зачинив за собою дверцята. Я назвала водію свою домашню адресу, і  вже за кілька секунд автомобіль зрушився з місця, залишаючи позаду гучну компанію з однокласників, їхніх батьків та наших вчителів.

          Ми їхали мовчки. Слава богу, що таксист попався не з балакучих. Не люблю теревенити з незнайомцями. Особливо з дядьками, які намагаються завести бесіду, не дивлячись навіть на моє кисле обличчя. Хоча на таксі я пересуваюся вкрай рідко. Свідомо оминаю цей вид громадського транспорту. Не знаю звідки, але в мені присутній стійкий страх до їзди в машині з незнайомцем. Жахливо боюся, щоб мене вивезли в якусь глушину, там зґвалтували, а потім прирізали, розпакувавши частини мого тіла в різні кулькит чорного кольору. Бррр! Від цих думок мурашки пробігли по хребті. Я судомно ковтнула, щільніше присунулася до Сашка і взяла його за руку. Він перевів погляд з вікна на мене, а я лишень крадькома всміхнулася.

          Ну, дійсно. Звідки Федоріву знати про мої фобії? Напевно, думає, що я якась ненормальна. Або ще гірше – що закохалася в нього! Я закусила губу. От халепа! Але в ці хвилини мене це найменше бентежило. Доїдемо до мого будинку, а там я все поясню.

          Я відвернулася до вікна. Місто поринуло у сон. Подекуди сновигали автомобілі, на тротуарах зрідка зустрічалися перехожі, та й такі ж таксі, в якому їхали ми з Сашкою. Ліхтарі освітлювали дороги ніжним жовтявим світлом. Я задивлялася на них, чомусь порівнюючи їх з гігантськими свічками. Вони стирчали з землі, перетворюючи Івано-Франківськ у велетенського розміру шоколадний торт, з мініатюрними фігурками-будиночками, які були немов виготовлені з цукрової мастики.

          Світла іномарка зупинилася поруч з моїм під’їздом. Я поглянула догори, на власні вікна. У кухні світилося. Вікна були розчинені навстіж. Ох, це мені зовсім не подобається. Знаю, що може означати світло на кухні в першій ночі. Я набрала повітря в легені. Тато знову пиячить.

          – Пооооооль, – Сашко торкнувся мого плеча. Я замислилася. Не почула крізь власні думки його голос. – Ходімо.

          – А заплатити? – стрепенулася я. Відкрила клатч, витягнула п’ятдесят гривень.

          – Ходімо-ходімо, – тільки й мовив хлопець, відкриваючи дверцята. – Я розрахувався вже.

          Я розгублено подивилася на водія, але послухала Сашка. Вийшла з машини, і тільки я опинилася за її межами, він спритно захлопнув за мною дверцята. Заревів двигун, таксі зрушило з місця, залишаючи нас з Сашком наодинці в напівтемному дворі мого будинку.

          – Тримай, – я простягнула йому купюру.

          – Сховай то подалі і не ганьби мене, – сказав Сашка, хмурячись.

          – Не хочу бути в боргу, – наполягала я. Досить з мене подачок від хлопців. Вистачило Артемового уроку на все життя. Не хочу більше ні подарунків, ні бути винною комусь з них. Навіть й гривні!

          – Кароч, Поль, не нервуй мене, – хлопець схрестив руки на грудях. – І взагалі, я бачу, що тобі нормально ходити в моєму піджаку, – він хмикнув. А я згадала, що під піджаком в мене сама лишень спідня білизна! – Ти як би і не соромишся бути в такому вигляді.

          От зараза! Я швидко пройшлася очима по сусідських вікнах. Тільки б ніхто не побачив мене в такому вигляді! Довго ж будуть потім обмивати мої кістки. Час тікати додому і перевдягатися.

          – Чекай мене на лавці, – кинула я хлопцю. Прожогом забігла до під’їзду, в надії на те, що я була ніким не помічена.

          Забігла на свій поверх, намагаючись не ступати на підбори. Не хотіла, щоб цокотіння туфель розповіло всім мешканцям про мою присутність. Сама не раз чула, як сусідка з верхнього поверху йшла сходами на каблуках, і як кожен крок голосно відлунював на весь під’їзд.

          Перед дверима зупинилася, щоб віддихатися. Приклала вухо до дверей, прислухуючись. Це вже стало своєрідним ритуалом. Останні два місяці роблю так щоразу, коли пізно повертаюся додому. А я завжди приходила близько десятої. Сиділа до останнього в танцювальному, а потім неквапливо поверталася з гуртка. Навмисно, щоб не пересікатися лишній раз з татом.

          Відчинила двері якомога тихіше. Навчилася прокрадатися додому без жодного звуку. Скинула обережно туфлі. Тепер залишилося прошмигнути в кімнату не поміченою. Подивилася на вішалку. Може взяти щось з неї? Накинути замість Сашкового піджаку? Але крім моєї коротенької курточки і толстовки, там висіла ще батькова вітровка. Нічого з того не прикриє мою голу дупу.

          Несподіваний звук табуретки, що проскрипіла підлогою, змусив мене завмерти на місці. Потім почулися кроки батька. Я затамувала подих, притиснулася до стіни. Боженько! Тільки б він не йшов сюди! Буд ласочка, будь ласочка! Відкрився кран, полилася з шумом вода. Фух! Я з полегшенням видихнула. Крадькома зазирнула з коридору в бік кухні. Звідси добре було видно стіл, на якому маячила порожня пляшка від горілки. Уф… Тата на горизонті не було. Це був мій шанс!