ГЛАВА 7. Неочікувана зміна планів

ГЛАВА 7. Неочікувана зміна планів

          Я затамувала подих. Думки судомно стрибали в голові, шукаючи вихід з ситуації.

          – Саш, що робити?! – у відчаї прошепотіла я, роззираючись довкола.

          Він мовчки взяв мене за руку і потягнув в кущі. Що? Ховатися в кущах? Оце так!

          – Ти що, прікалуєшся? – обурилася я.

          – Присядь! – потягнув мене за руку Сашка і я підкорилася. – І сиди тихо!

          Він приклав палець до губ і просичав: «Тсссс». Я закотила очі. Ну, гаразд. Та й справді. Це єдиний вихід в даній ситуації. Сіла на жорстку траву, яка росла в затінку і подекуди виявилася посохлою. Стеблинки неприємно впилися в шкіру стегон. Шкода, що піджак хлопця такий коротенький. Він заледве прикриває мій зад. Підтягнула ноги до грудей і обхопила себе за коліна. Сашка вмостився поруч. І скільки нам отак доведеться сидіти?

          Несподіваним відвідувачем виявився наш вчитель з фізики, Ігор Дмитрович. Ми спостерігали за ним, затамувавши подих. Тільки б не спалитися! Чоловік зайняв край лавки, вийняв телефон. Блакитне світло від екрану вхопило його худе обличчя з темряви. Гладко закладене назад каштанове волосся, вузькі губи, тонкий ніс, чорна коротка борода. Він завжди нагадував мені Кіану Рівза з фільму «Джон Уік». Такий ж самий елегантний, вічно в костюмі, з холодним поглядом, емоційно врівноважений. А зараз він помітно хвилювався. Крутив в руках смартфон, важко дихав, часто зітхав, на щось наважуючись. Він декілька секунд дивився на свій гаджет. Пригладив й так ідеально зачесане волосся. Так, немов збирався з духом. Гучно затягнув повітря в груди, а потім натиснув кнопку і приклав телефон до вуха. Блін! Це якась лажа! Зовсім не хочеться підслуховувати його розмову.

          Голос Ігоря Дмитровича змінився, як тільки на тому кінці відповіли. Вперше чую, щоб він говорив з такою інтонацією. Він став лагідним, солодким і неймовірно милим. Під час розмови неодноразово проскакували «крихітко», «малятко» і «кицюня». Коли ж наприкінці діалогу він обмовився, що скоро подасть на розлучення, я зрозуміла до чого тут ті всі лагідні епітети. Він говорить з коханкою. Боже! Я заплющила очі. Мені чомусь стало жахливо не по собі.

          Краще б мене побачили роздягнутою! Краще б він влаштував мені допит. Краще, було б... Та будь-що! Чим оце все!

          Я була не готова взнати таємницю чужої людини. Хоча, мені б мало бути байдуже. Він дорослий. Живе, як хоче. Спить, з ким хоче. Мене не має хвилювати, що відбувається в його приватному житті. 

          Та чомусь факт його зради зачепив. Невже всі дорослі так живуть? Роблять вигляд щасливої сім'ї, а в той самий час зраджують чи ненавидять одне одного. В кінцевому результаті розлучаються. Добре, що мої батьки не такі. Стільки років разом! Тримаються одне одного, живуть худо-бідно. Терплять мінуси в характерах. Але ж не розлучилися!

          Фізик завершив розмову, полегшено зітхнув. Підвівся з лавки, і мугикаючи щось веселеньке собі під носа, поспішив повернутися до загалу, залишаючи нас з Сашком на одинці.

          Ми дочекалися, поки він зникне за рогом і покинули свою схованку.

          – Поль, тобі потрібно одягнутися, – сказав Сашка і вийняв смартфон з кишені штанів. Здається, його не схвилювала розмова вчителя, так сильно, як мене. От би бути такою ж холоднокровною, як Федорів! Хлопці завжди менш емоційні, ніж дівчата. Вічно ми собі в голову дурниць наберемо, а потім мусолимо їх у свідомості, вигадуючи проблеми там, де їх не існувало. – Я викличу тобі таксі. Поїдь додому, а потім повертайся сюди.

          – Моя сумочка в гардеробній. Там ключі від квартири. Чорний клатч. Запитай у Лерки, вона знає, який він.

          – Гаразд. Я схожу, принесу, – хлопець розвернувся і швидким кроком попрямував геть.

          Я важко плюхнулася на лавку. Сперлася на спинку, важко зітхаючи. Смуток огорнув мене в свої тугі обійми. Настрій стрімко котився вниз, як тільки-но я зосталася на самоті.

          Смутні думки заполонили голову. Я намагалася їм протистояти, але в мене це слабо виходило. Варто було Сашці піти, як одразу з’явилися спогади про бридкого Артема. Його огиді поцілунки, мерзенні дії. Цей гівнюк позволив собі недопустиме! Згадала, як він хтиво лапав мене, дихав в обличчя перегаром. Яким грубим він був. Мене почало колотити. Сироти вкрили шкіру. Як я могла бути такою безпорадною в той момент?! Чому не розцарапала його нікчемну пику? Боже! Я ж сама його сюди за собою привела! Це моя провина… Я дала йому повід думати, що готова віддатися йому. Жах… На душі стало нестерпно важко. Хотілося вдихнути на повні груди, а вийшов якісь поверхневий схлип.

          Мені стало себе страшенно шкода. Хотілося, щоб мама була поруч. Я так скучила за нею! Думала, що вона зможе вирватися і приїхати на мій випускний. Але не так сталося, як гадалося. Стомилася уникати батька. Його постійні нотації. Він щодня читає мені моралі. Капає на мозок своїми порадами стосовно мого майбутнього. Тільки й чую, що мені треба вміти обходити чоловіка, готувати їсти, тримати дім в порядку. Коротше, бути слухняною овечкою і догоджати в усьому майбутньому чоловіку. Ще чого! Он мама все життя так жила з ним. Поклала себе на вівтар сімейного життя. І що? Якби не поїздка закордон на заробітки, так і світу б не побачила. Все життя за каструлями провела. Дім – робота. Нічого цікавого. Я так не хочу. Хочу, щоб батько став нормальним, а не чіплявся до мене за кожну дрібничку...

          Сльози градом котилися по щоках. Я ревіла, затуливши обличчя руками.

          – Ей, ей, Полін, ти чого? – голос Сашка прозвучав над головою. Я й не почула, як він підійшов.

          Він обхопив мене за плечі, притис до себе.

          – От варто було залишити тебе на три хвилинки, як ти одразу розкисла, – рука хлопця гладила моє волосся. Я вткнулася носом в його плече, вдихаючи аромат його тіла. Від нього приємно пахло. Це в нього гель для душу має такий запах чи парфуми? Я шмигнула носом. Емоції, які бушували в мені, почали по-трішки вгамовуватися. Глибоко вдихнула, щоб опанувати себе.