ГЛАВА 6. Трішки відвертості не завадить

ГЛАВА 6. Трішки відвертості не завадить

          Я підвела голову. Зустрілася з ним поглядом. Еммм, поцілунку? Несподівано почути таке від Федоріва. Це точно той Сашка, який навмисно дратував мене і під’юджував на грубість? Я часто закліпала. Він всміхнувся. Широко і щиро. Я відповіла йому тим самим.

          – Хм, ти правий, – я відсторонилася. Помовчала декілька секунд, а потім запитала: – Хочеш мене поцілувати?

       Несподівано, Поль! Оце так питаннячка ти хлопцю ставиш! І що ти хочеш почути у відповідь? А що, якщо він відповість, що ні?

          – Хочу, – прямо відповів він. Ох! Я аж подих затримала. – Але не буду.

          Ну, ти що, знущаєшся з мене?! Його відповіді змушують мої емоції кататися на американських гірках - то вверх, то вниз!

          – Бо зараз це виглядає по-дурному. Щось типу, ми прийшли в магазин і попросили продати нам пляшку «Кока-коли», яку збираємось випити на двох.

          Ми розсміялися. Поруч з ним мені ставало краще на душі. Я полегшено зітхнула. Загорнулася щільніше в його піджак.

          – Вірно. Так не годиться. Потрібен певний настрой і обстановка, а не розмови про майбутні поцілунки.

          Запала тиша. Я думала над тим, де зараз Лерка і чому вона мене не шукає.

          – Як думаєш, хтось в кафе чув, що тут відбувалося? – поцікавилася я у хлопця.

          – Навряд чи. Інакше тут було б повно народу і творився страшенний кіпіш.

          Я кивнула. Дійсно. Поки всі вчителі і однокласники веселилися всередині кафе, танцювали, пили і їли, мене тут ледь не зґвалтували! Я обхопила себе руками. Яке щастя, що Сашка Федорів прийшов мені на допомогу! Хлопець, з яким ми цілий учбовий рік ворогували, сперечалися, гиркалися і довший час перебували в контрах, став моїм рятівником. Я заплющила очі. Спробувала розібратися у відчуттях. Але це виявилося складніше, ніж я думала. Зараз не час і не місце займатися психоаналізом.

          – Саш, а як ти дізнався, що я тут? – тихо спиталася я.

          – Я бачив, як ти пішла з тим мудилом сюди, – холодно мовив Сашка. – Бачив, яким поглядом він дивився на тебе, йдучи за тобою. Мене це насторожило. Ми хоч і не надто дружньо з тобою спілкувалися останнім часом, але я ж не відморожений. Всі, хто був на вулиці, повернулися в кафе. А пішов сюди. І як виявилося, не даремно.

          Не надто дружньо? Блін, мені зараз стало так соромно за той ляпас. Я прикрила обличчя долонями. Хотілося провалитися крізь землю.

          – Слухай, – я поглянула на свого рятівника. – Ти мене вибач. За те, що зацідила тобі по обличчю.

          – Вибачу. Тільки якщо скажеш, за що мені тоді дісталося.

          – По-великому рахунку – ні за що, – Сашкові брови вигнулися у подиві. – Твоя репліка про мого батю була останньою краплею. Я просто зірвалася, розумієш?

          – Розумію… – хлопець не зводив з мене очей. – В тебе складні стосунки з татом?

          – Це легко сказано, – я важко зітхнула. Поправила пасмо волосся, яке вибилося з зачіски, під час боротьби з Артемом. – Він полюбляє випити. А ще, після того, як мама поїхала в Італію, став страшенно мене контролювати. Я намагаюся якнайменше часу проводити вдома.

          – А що ти робиш після школи? Де проводиш час?

          – До вечора сиджу в танцювальній студії.

          – Так от звідки в тебе така шикарна фігура! – Сашкові очі загорілися, а вуста всміхнулися. Ой! Він ж бачив мене в самій білизні! Я й зовсім забула, що сиджу без одягу, в його піджаку!

          – А-ха-ха, ну, так, – розсміялася я. – Я роками займаюся танцями.

          – Слухай, Поль, я б залюбки ще послухав би твої розповіді. Але думаю, що тобі треба одягнутися.

          Сашка підвівся з лавки, зроби в декілька кроків і підняв сукню з землі. Повернувся до мене і простягнув її мені.

          – На, ось. Вдінься, поки тебе ніхто не помітив в такому вигляді.

          – Я в житті не одягну це лайно! – розсердилася я.

         Підвелася, вихопила бісову сукню з рук Сашки і жбурнула в смітник, який стояв поруч з лавочкою. Мене збісив лишень її самий вигляд. В житті більше не вдягну червоної сукні! Ненавиджу!

          – А тобі пасує мій піджак, – жартома мовив хлопець. Я озирнулася. Хоча й в душі роздратування ще не минуло, але я якимось чудом заспокоювалася поруч з Сашкою. Він дивився на мене з цікавістю.

          Його слова розвеселили мене.

          – Оу, це найвідвертіше вбрання, яке я тільки могла собі позволити! – всміхаючись, сказала я.

          Мені хотілося дуркувати. Я стала, як модель на подіумі. Поклала руку на талію. Грайливо повела брівкою. Плавною ходою, крокуючи від стегна, наблизилася до однокласника. Практично впритул, настільки близько, що наші тіла майже торкалися одне одного. Завдяки підборам я стала вищою і вже не задирала голову, щоб поглянути хлопцеві в очі. Я всміхалася, дивлячись йому в обличчя. Не знаю чому, але настрій в мене був пречудовий.

          – Сюди хтось йде!

          Сашкові очі застигли, дивлячись позаду мене. Я озирнулася. Дійсно, хтось наближався. Чорна тінь повзла кам’яною доріжкою. Йшов хтось один. Ну, капець! Не вистачало, щоб мене застукали з Сашком! Та й ще в такому вигляді!!! Це ж що завгодно можна навигадувати! Божечки! І що тепер робити?!