ГЛАВА 5. Несподіваний поворот

ГЛАВА 5. Несподіваний поворот

          Я забула, хто я. Як мене звати. Де знаходжуся і що відбувалося в моєму житті до цього жахливого моменту. Страх проник у кожну клітинку мого тіла, його липка жижа згущувала кров у жилах, а скоцюрблені пальці, як в Баби Яги, тиснули на скроні. Я звивалася під хлопцем, брикалася з усіх сил. Мотала головою в різні боки. В якусь мить його долоня сповзла з моїх губ і це дало мені шанс покликати на допомогу.

         – Рятуй… – мій єдиний крик Артем заглушив бридким насильним поцілунком. Кінцівка слова потонула в його слинявому роті. Він ухопив волосся на потилиці, з силою стиснув волосся в кулаку. Я заскавуліла від болю.

          – Будеш кричати – дістанеш! Второпала?! – злісно прошипів Артем. Він відсторонився і навис наді мною. Сильно смикнув за волосся, що аж шкіра на голові запекла. – Кивни, що обіцяєш бути слухняною!

          Я коротко закивала, схлипуючи від болю й образи.

          Невже мені ніхто не допоможе?!

          Сльози градом котилися з очей, стікали на скроні, попадали у вуха. Я плакала, а хлопець, якого я вважала хорошим і нормальним, пихтів наді мною від хіті. Від нього несамовито тхнуло перегаром і потом, мене вивертало від цієї огидної й смердючої комбінації.

          – Будь чемною дівчинкою, – промимрив він на вухо, – інакше я зроблю тобі боляче. – Його коліно вперлося мені в пах, він з силою надавив і я змушена була розвести ноги. – Манюня, не змушуй мене бути грубим!

          Я задихалася. Від безвиході. Від душевного болю. Від власної безпорадності. Від усвідомлення того, що моїх сил не вистачить для боротьби з цим покидьком. Страх скував мене, відняв всю мою волю і здатність рухатися. Я лежала на землі й не відчувала ані її холоду, ані колючої трави. Артемові руки рискали моїм тілом, а я в той час намагалася відсторонитися від того, що відбувається. Дивилася на зоряне небо і думала, як добре в космосі. Там немає пияків, немає ґвалтівників, немає тиранів і мерзотників. Сама лишень безмежна темнота і тиша.

          Несподівано наді мною нависла постать. Тієї ж миті хтось силою зірвав з мене збудженого Артема.

          – Ах ти ж гад! Ти що таке витворяєш?!

          Це був Сашка! Однією рукою він схопив мого кривдника за барки, а іншою з розмаху зацідив йому в лице.

          Я хутко підвелася. Хлопці билися, але сили явно були не рівні. Сашка гамселив Артема з таким завзяттям, що я не на жарт перелякалася. Не дай Боже наробить дурниць! Так батьки Тьоми йому життя споганять!

          – Сашка, припини!!! – не знаю звідкіля у мене з’явилася хоробрість, та й ще сила. Я відштовхнула хлопця в груди, подалі від побитого Артема. Той стогнав і лаявся, ні на секунду не припиняючи обкладати нас матюками.

          – Ти! Сука! – він тицьнув пальця в мій бік. – Я стільки часу на тебе угрохав! – він сплюнув собі під ноги. – Ще й бабок цілу купу на це довбане плаття всрав! Попалася на мою голову недотрога!

          – Закрий свій поганий рот! – Сашка важко дихав і рипнувся до Артема, але я вхопила його за руку і потягла до себе.

          – Не чіпай це гімно, – мовила я однокласнику і стала поперед нього загороджуючи йому шлях до Артема.

          – Ти думав, що за цей шматок тканини, я віддамся тобі?! – страх минув і мене захопила лють. – Невже ти аж такий ідіот?! На, подавись ним!

          Мені знадобилася секунда, щоб я розщепила блискавку і звільнилася з чортової сукні. Якби не ця злощасна ситуація, я могла б виглядати доволі спокусливо. З розмаху жбурнула її в обличчя хлопця.

          – Забирайся!!! – я залишилася в самій спідній білизні і в туфлях. Мене зовсім не турбувало, як я виглядаю зі сторони в цей момент. Злість бушувала в мені, кипіла, булькала. Я б задоволенням задушила цього покидька тим червоним куском шовку.

          – Та пішла ти! – Артем ногою пнув сукну подалі від себе. – На біса я з тобою зв’язався?! Я підозрював, що ти ненормальна. А зараз переконався, що так і є. – Він поправив футболку і спортивні штани.

          – Вали звідси! – огризнулася я. – І борони Боже зустрітися мені на очі! – Я наблизилася ближче до Артема. – Інакше накатаю на тебе заяву і зроблю все для того, щоб тебе посадили! – зробила ще крок до нього. Я стояла майже впритул до нього. Нахилилася і сказала на вухо: – Навіть гроші твоїх старих тобі не допоможуть! – і з усієї дурі вгатила коліном йому в пах.

          – Суууукаааа! – простогнав він і зігнувся вдвоє. Що, боляче? Будеш знати, як це! Козел!!!

          – Ти вже казав, – байдуже кинула я. Цієї миті я не боялася. Існувала впевненість, що він більше не посміє й пальцем мене зачепити. Тому я просто стояла і дивилася, як Артем, шкутильгаючи, поплентався в бік центрального входу. Як тільки його постать зникла, я розвернулася і підійшла до однокласника.

          Сашка здивовано дивився на мене. Я вже не плакала. Я всміхалася. Але мені хотілося сміятися. Голосно і несамовито. Напевно, це істерика.

          – Дякую, – мовила я, сідаючи на лавку. Полегшено зітхнула, немов позбулася найважчого тягаря за все своє життя. Почувала себе повітряною кулькою, з якої випустили все повітря.

          – Тримай, – Сашка зняв з себе піджак, накинув його мені на плечі. Приємне тепло його тіла, яке ще зберегла тканина, лагідно огорнуло мою шкіру. Я зовсім забула, що сиджу майже гола,  мереживний комплект – єдиний на мені одяг! Він сів поруч, так, якби ми кожну ніч проводимо разом, милуючись зоряним небом. Ми мовчали.

          Тільки тепер я почала чути звуки, якими було наповнене повітря. Десь поруч скреготіли цикади, з будівлі долинали приглушені звуки музики й голоси людей, що веселилися всередині, шум протектора автомобіля, що проїхав повз кафе. Якби не Федорів… Подумати страшно…

         Мене ніколи не бентежила тема зґвалтування. До сьогодні. Вона існувала десь далеко від мене, від мого життя, в іншій реальності. Десь там - на шпальтах газет, в кримінальних хроніках і вечірніх новинах, за якими я не слідкувала. В моєму колі спілкування не було жодної дівчини, яка б стикнулася з сексуальним насиллям в своєму житті. Чи бодай чула від третіх осіб про наругу над жіночим тілом. З подругами ми жодного разу не зачіпляли розмов на цю тему. І чесно кажучи, я не могла й уявити, що в моєму рідному Івано-Франківську, живуть такі покидьки, які беруть бажане силою.